Твір по літературі: Моє відношення до лірики пастернаку
Він нагороджений якимсь вічним дитинством,
Тією щедрістю й пильністю світил,
И вся земля була його спадщина,
А він її з усіма, розділився
Ганна Ахматова
Колись Марина Цветаева в запалі полеміки викликнула: «Де людина до кінця понявший Пастернаку?». И сама ж пояснила: «Пастернак — це «тайнопис», «шифр». Хіба це не попереджувальний сигнал для таких, як я, для тих, хто відправляється мандрувати по морю, назва якого «Лірика Бориса Пастернаку».
Творчий шлях Пастернаку складний і тернистий. Його поезія викликала суперечливі оцінки. Але його глибоке проникнення в таємниці людської душі, природи, Вселеної, а також свіжий, схвильований вірш завжди вражали й вражають цінителів поетичного
Мистецтва
Ми знаємо, що великі росіяни поети двадцятого століття формувалися в складних і суперечливих зв’язках з різними літературними течіями. А. Блок починав як символіст, В. Маяковський — як футурист, А. Ахматова — як акмеист. Борис Пастернак як поет перетинався відразу із двома плинами: із символізмом і футуризмом, із Блоком і Маяковським. Вплив літературних напрямків освіжило мову його поезії
Що ж дозволило Борисові Пастернаку виділитися серед сучасників? Розвитку таланта сприяло те, що майбутній поет ріс у сприятливій атмосфері: його батько — академік живопису, мати — відома піаністка. Він учився за кордоном, вивчав філософію, захоплювався історією, літературою, музикою. Тому-Те й подобається мені його творчість, добірністю й музикальністю вірша
Поезія Пастернаку призиває вслухатися, вдивитися в мир, але не вторгатися в нього, щоб не порушити гармонію природи. Рання лірика Пастернаку — це преклоніння перед природою:
Лютий. Дістати чорнила й плакати!
Писати про лютий ридма,
Поки гуркітлива сльота
Весною чорну горить
Сльози захвату й трепет душі — постійні супутники його спілкування із природою. Борис Пастернак проголошує: природа — величезний живий організм, у якому є душу, любов і мова. Про це він говорить і у вірші «Весна» і в багатьох віршах зі збірника «Сестра моя — життя».
У крапель — вага запонок,
И сад зліпить, як плесо,
Окроплений, закапаний
Милъоном синіх зліз
У цьому вірші поет говорить про сад, по якому пробігають перші промені сонця, і він, «окроплений, закапаний» минулої вночі дощем (до речі, дощ — любимейшее явище природи Пастернаку), загоряється, «зліпить» мимовільного спостерігача
Говорячи про лірика Пастернаку, слід зазначити, що поет не міг та й не хотів «замикатися» тільки на темі природи. Дві революції (1905 і 1917 р.), три війни (перший світовий, цивільний і другий світова), роки сталинщини, хрущовської відлиги — от що вмістилося в рамки одного життя. Першої російської революції присвячені поеми «Дев’ятсот п’ятий рік», «Лейтенант Шмидт».
У його лірику ввірвалася тривога, що винищує людські життя громадянська війна болем пронизує його вірші:
А в наші дні й повітря пахне смертю:
Відкрити вікно що жили відчинити
Про це говорить він в 1918 році у вірші «Розрив». Мені дороги твору Бориса Пастернаку, у яких розкривається його творча особистість. Це вірші «Тиша», «Ніч». У них звучить любов до життя, воно вселяє нам свою любов до буття, хоча всі отчетливее й глибше усвідомлює, що вони від нього йдуть. Настільки ж сильна його любов до творчості: «Ціль творчості — самовіддача» («Бути знаменитим некрасиво…»), до жінки («Ева», «Жінки в дитинстві»). Всі, чим Пастернак так дорожив все життя, збережене й передане в його останніх віршах:
Природа, мир, схованка вселеної,
Я службу довгу твою,
Обійнятий тремтінням таємної
У сльозах від щастя відстою
(«Коли розгуляється»)
У віршах останнього років виразно відчуваються ноти глибокого драматизму. Своє місце в житті він називає «тяжким» («Тіні вечора волосся тонше…»). Він просить зм’якшити йому «гіркота фатальної години»:
Прощай, розмах крила розправлений,
Польоту вільного завзятість…
Особливо підкуповують мене вірші, написані опальним поетом. Гіркота образи, біль душі вилилися в них:
Я пропав, кок звір взагоне.
Десь люди, воля, світло,
А за мною шум погоні,
Мені назовні ходу немає. …
Що ж зробив я за капость,
Я вбивця й лиходій?
Я увесь світ змусив плакати
Над вродою землі моєї
(«Нобелівська премія», 1959)
В останніх рядках цього вірша звучить надія на пришестя нової ери — милосердя й справедливості. На жаль, Борис Пастернак міг про це, як і ми сьогодні, тільки мріяти
Вірю я, прийде пора —
Силу підлості й злості
Здолає дух добра
Важко читати Пастернаку, складний малюнок творчого шляху його, але його внесок у нашу поезію досить значний. Його довгий час від нас ховали. Тепер ми знаємо чому. Тому з кожним новим прочитанням його віршів ми будемо любити його більше й більше.