А. А. Блок. Балаганчик

На сцені — звичайна театральна кімната з трьома стінами, вікном і дверима. Біля столу з зосередженим виглядом сидять Містики обох статей у сюртуках і модних сукнях. Біля вікна сидить П’єро в білому балахоні.

Містики чекають прибуття Смерті, П’єро чекає приходу своєї нареченої Коломбіни, Несподівано і незрозуміло звідки з’являється дівчина незвичайної краси. Вона в білому, за плечима лежить заплетена коса. Захоплений П’єро молитовно опускається на коліна. Містики в жаху відкидаються на спинки стільців:

«Прибула! Порожнеча в очах її! Риси бліді як мармур!

Це — Смерть! » П’єро намагається переконати містиків, кажучи, що це Коломбіна, його наречена, проте Голова містичного зборів запевняє П’єро, що він помиляється, це — Смерть. Розгублений П’єро спрямовується до виходу, Коломбіна слідує за ним. З’явився Арлекін веде Коломбіна, взявши її за руку.

Містики мляво повисають на стільцях — здається, висять порожні сюртуки. Завіса закривається, на підмостки вискакує Автор, який намагається пояснити публіці сутність написаної п’єси: мова йде про взаємну любов двох юних душ, а їм перегороджує шлях третя особа, але перепони нарешті падають, і люблячі навіки з’єднуються. Він, Автор, не визнає жодних алегорій… Однак договорити йому не дають, що висунулася з-за завіси рука вистачає Автора за комір, і він зникає за лаштунками. Завіса розкривається.

На сцені — бал. Під звуки танцю кружляють маски, прогулюються лицарі, дами, паяци. Сумний П’єро, сидячи на лаві, вимовляє монолог:

Я стояв між двома ліхтарями І слухав їхні голоси, Як шепотілися, закрившись плащами, Цілувала їх ніч в очі.

… Ах, тоді в извозчичьи сани Він подругу мою посадив! Я бродив у морозному тумані, Здалеку за ними слідкував. Ах, мережами її він обплутав І, сміючись, дзвенів бубенцов! Але коли він її закутав,

Ах, подруга звалилася ниць! … І всю ніч по вулицях сніжним Ми брели — Арлекін і П’єро… Він притулився до мене так ніжно, лоскотало мені ніс перо!

Він шепотів мені: Брат мій, ми разом, Нерозлучні на багато днів… Посумувавши з тобою про наречену, Про картонній нареченій своїй?

П’єро сумно видаляється. Перед глядачами одна за одною проходять закохані пари. двоє, уявіть, що вони в церкві, тихо розмовляють, сидячи на лаві; двоє пристрасних закоханих, їх руху стрімкі; пара середньовічних коханців — вона тихо, як відлуння, повторює останні слова кожної його фрази. З’являється Арлекін:

По вулицях сонним і сніжним Я тягав дурня за собою! Світ відкрився очам бунтівним, Сніжний вітер співав надо мною! … Привіт, світ!

Ти знову зі мною! Твоя душа близька мені давно! Іду дихати твоєї весною В твоє золоте вікно! «

Арлекін вистрибує у намальоване вікно — папір лопається. У паперовому розриві на тлі займається зорі варто Смерть — у довгих білих одежах з косою на плечі. Всі з жахом розбігаються. Несподівано з’являється П’єро, він повільно йде через всю сцену, простягаючи руки до Смерті, і по мірі його наближення її риси починають оживати — і ось на тлі зорі стоїть біля вікна Коломбіна. П’єро підходить, хоче торкнутися її руки — як раптом між ними з’являється голова Автора, який хоче з’єднати руки Коломбіни і П’єро.

Раптово декорації взвиваются і відлітають вгору, маски розбігаються, на порожній сцені безпорадно лежить П’єро. Жалібно і мрійливо П’єро вимовляє свій монолог:

Ах, як світла та, що пішла . У впала вона .

А я над нею сміятися прийшов. І ось стою я, блідий особою, Але вам треба мною сміятися гріх. Що робити! Вона впала долілиць…

Мені дуже сумно. А вам смішно? «