Аспект естетической функції телебачення

Дослідник телебачення Л. Богарт у своїй книзі «Вік телебачення» називає його індивідуалістичним по своїй природі й тому «типово американським» мистецтвом. Як у театрі, де певна система людських відносин здатна виражати досить різний зміст, так і на телебаченні за камерністю (термін дуже приблизний) його форми лежить досить широке коло життєвого матеріалу. Але разом з тим діапазон його й не безмежний уже тому, що сама форма не байдужна до змісту, — не можна забути їхню діалектичну залежність і «перехід друг у друга».

Виражені Р. Клером і Л. Богартом точки зору на можливості й естетические границі телебачення по-своєму типові Це — крайні погляди, у яких одержують загальне, універсальне значення лише певні сторони сьогоднішнього досвіду телебачення, що переживає період пошуків власного змісту; тому ці погляди виявляються однобічними. Твердження Р. Клера, що на телебаченні може бути показане все те, що в кіно, і навпаки,- характерний приклад помилкового підходу до співвідношення театру, кіно й телебачення — зіставлення їх «один на один». Ще Лессинг помітив, що призначення мистецтва визначається не тим, що йому доступно, але тим, чого воно може досягти краще інших. Специфіка телебачення, театру й кіно рельефнее всього виявляється в рамках системи мистецтв.

Вона виявляється зв’язаної не стільки з їхніми формальними можливостями, скільки з вибірковістю, переважним тяжінням до певних аспектів життя. Аспекти ці не розділені абсолютними границями, вони десь перекривають один одного, але вони не тотожні, їм властива різна спрямованість.

Якщо можна сказати, що в древі видовищних мистецтв театр являє собою найбільш драматичну його галузь, а кіно — епічну, то телебачення, безсумнівно, саму ліричну. Воно виникає як би на перетинанні двох помітних — і на перший погляд навіть полярних тенденцій усередині мистецтва, із проявом яких ми зустрічаємося й у літературі, і в театрі, і в кіно. Одна з них — це тенденція документальності, прагнення уявити собі й естетически осмислити явища життя, а іноді й просто її реальні факти у всій їхній складності, безпосередній наочності, конкретності, поза якою вони часом не можуть бути зрозумілі до кінця. Телебачення робить наступний після кіно крок, як би ще на один щабель наближаючи нас до цієї життєвої вірогідності Інша тенденція — це посилення ліричного початку; вона виражає пильну увагу до людської індивідуальності й наполегливу потребу людини усвідомити своє власне місце у світі, своє особисте відношення до процесів, що відбуваються в ньому, свою відповідальність за їхній розвиток.

В. Саппак писав про те, що це нове мистецтво несе в собі надзвичайно високий моральний потенціал. І хоча обмежувати коло уваги телебачення етичним у людині була б невірно, його особлива моральна вимогливість все-таки безсумнівна. Увага до особистості виступаючі на екрані з погляду суспільно значимого в ній — такий специфічний ракурс телебачення.

У діалектику цих тенденцій телебачення й полягає зв’язок його естетики із сучасністю й художньою самостійністю цієї нової форми культури. Таким чином, говорячи про методологічні принципи підходу до кіно, театру й телебаченню ми повинні визнати, що при всієї їх внутрішньої естетической близькості й переплетенні доль уважати їх просто різними способами вираження того самого художнього змісту або історично поміняють один одного формами видовищного мистецтва — значило б у першу чергу ігнорувати особливості їх естетических функцій Разом з тим мова йде, насамперед, про методологічну «моделі», що необхідна як передумова дослідження, хоча в реальному художньому процесі вона майже ніколи не виступає в чистому виді. Але це вже не тільки естетическая, але й соціологічна проблема. Нерівномірність цього процесу, що констатував, як відомо, ще Гегель, питавшийся пояснити це у відповідності зі своєю системою внутрішньою логікою розвитку «абсолютного духу», у дійсності явище соціальне. Воно — дітище класового суспільства, де прагнення до художньої універсальності купується ціною глибини розкриття тих або інших областей життя й однобічного розвитку естетических здатностей особистості й самого мистецтва, окремі види якого часом виконують не властиві їм функції, що вступають у протиріччя з їхньою власною природою. Прикладами можуть служити всілякі явища: від кіно й телебачення, що виступають у ролі «популярних мистецтв»; тенденцій, що ведуть до гіпертрофованої зображальності або інтелектуальності в літературі й театрі аж до таких крайніх випадків, як спроби живопису обпертися на принципи музики (в абстракціонізмі), музики — знайти конкретність («конкретна музика») і т.

Д. Міркуючи про мистецтво наших днів, Б. Брехт справедливо помітив, що якщо говорити про нашого сучасника, то потреби його душі ширше й різнобічної, чим якої-небудь людини вистории. Та ж думка лежить в основі його зауваження про художню широту й різноманіття як найважливішій ознаці сучасного реалізму. Такого роду загальна тенденція проявляється як у сфері творчих манер, художніх індивідуальностей, так і в рамках різних жанрів і видів мистецтва; сьогодні людина художньо осмислює дійсність, сприймаючи цілий комплекс творів мистецтва. Тенденція ця зв’язана з усе більше тонким і глибоким естетическим дослідженням різних шарів і областей життя й з багатогранним розвитком особистості, твердженням багатства її індивідуальності. Разом з тим у сучасній художній культурі діє й тенденція «синтетичності», що відповідає потреби підкреслити цілісність цієї особистості і єдність самої дійсності.

Але вона веде не тільки убік універсалізації мистецтва (як представляється прихильникам «киноцентризма»), за якої вимальовуються ознаки якогось «сверхискусства», що наближається до мертвої подоби життя й удовлетворяющегося їм, неминуче позбавленого творчого початку й художньої індивідуальності людини. У дійсності тенденція ця веде убік синтезу, у фокусі якого коштує гармонічно розвинена особистість, що вільно звертається до всього різноманіття мистецтва й багатству ув’язненого в ньому суспільного досвіду. Така діалектика цього процесу, що визначається внутрішньою логікою розвитку художньої культури.

Однак в умовах панування буржуазних відносин він не може протікати нормально. Тому що це — проблема демократизації мистецтва, справжніх народностей його змісту, доступності всього його багатства народним масам і розвитку їх естетических здатностей