«Борис Годунов» Пушкіна і «Ревізор» Гоголя

Борис Годунов» Пушкіна довгий час носив назву, якою Пушкін надзвичайно пишався: «Комедія про справжню біді Московської держави, про царя Бориса і Гришке Отрепьеве. Писав раб божий Алекс син Сергєєв Пушкін в літо 7333 на городищі Воронич «. Чудове заголовок це згладити, стерлося. » Борис Годунов » став сприйматися в дусі театру «палаців», жанрово однозначно. Слово «комедія» у початковому пушкінському заголовку має значення дуже широке і може позначати взагалі всяке народне повчальне подання. Але як би там не було, а комедія все ж і є комедія, і «Борис Годунов», за задумом Пушкіна, не знає чіткого розмежування комічного і трагічного: поняття «комедія» і «біда» уживаються поруч.

Минуле могло перестати бути минулим: «комедію» розігрувала б трупа бродячих акторів початку XVII століття. Для них представлені події були б бідою, яка тільки що минула. А глядачі, сучасники Пушкіна, дивилися б спектакль у спектаклі: прийшовши в «чертоги», в театр, вони побачили б на його підмостках то саме мистецтво, яке народилося на площі.

І це був би унікальний спектакль, який переносить сучасників «звідси», з їхнього справжнього, «туди», в минуле, розповідає про себе на своїй власній мові. Але наближати віддалене, подумки здійснюючи шлях «звідти сюди», в російське сьогодення, проектувати давні події в сучасність було поширеним літературним явищем. Пушкін застосував розповідь Шекспіра про Тарквінії Гордому до росіян поміщицьким звичаїв, вийшов «Граф Нулін», поема, герой якої, до речі, разюче схожий на гоголівського Хлєстакова. Добре, що Пушкін залишив власноручне свідчення: відкрив секрет задуму поеми, вказав, що це пародія на Шекспіра.

Не будь такого свідоцтва, досліднику, який наважився б зіставити Нулина та героїв античності, ніколи не повірили б. Але чому б і Гоголю не урівняти події XVI-XVII століть з XIX століттям і не перенести дію з монастирської келії і з царських палат у провінційну готель і в покої правителя-городничого?

Одне знаменна збіг «Ревізора» з «Борисом Годуновим» вже було зазначено; німа сцена, завершальна комедію Гоголя, відповідає фіналу Пушкіна: «Народ мовчить». Оніміння завершує і «Комедію про справжню біді Московської держави…», і комедію про біду, що потрясла місто, від якого і за три роки не доїдеш до якого-небудь держави. Велике повторюється в маленькому, давнє — в сьогоденні. Спостереження про художній схожості двох німих сцен, колись зроблене Д. Д. Благим, просто чудово.

Але настільки істотне збіг сцен навряд чи може бути випадковим і одиничним.

Від «німої сцени» — назад, до початку дії: городничий — одноосібний правитель ввіреного йому соціуму; він оточений поплічниками, нишком ненавидить його, заздрять йому, але пов’язаними з ним круговою порукою. У нього є дочка-наречена, яку він «уявляв ощасливити шлюбом»: городничий — батько, а який батько не порадіє того, що його дочка завоювала серце освіченого юнаки зі столиці! Але: немає нареченого! «Як буря, смерть забирає нареченого…» — скаржиться на межі XVI і XVII століть «царствений страждалець» у Пушкіна.

Тут в XIX столітті одноденний наречений дочки Городничого теж погрожує закінчити життя. «І так навіть налякав; говорив, що застрелиться. Застрелюся, застрелюся, говорить «. І правда, було таке: «Життя моє на волосині. Якщо ви не увінчається постійну

Здогад про те, що Пушкін задумав «Бориса Годунова» саме як народне майданне подання в стилі російського театру XVI-XVII століть, ось уже кілька років тому була висловлена режисером А. Паламішевим. Втім, він же виливається і перед своїм майбутнім тестем, благаючи віддати за нього Марію Антонівну: «Віддайте, віддайте — я відчайдушний чоловік, я наважуся на все: коли застрелюся, вас під суд віддадуть «. Але не застрелився, а так, пококетувати смертю. І не смерть забрала жениха, а краща трійка поштових. «Ворота, Ворота його!»-Волає обманутий не відбувся зятем не відбувся тесть і, згідно ремарці Гоголя, махає рукою, простягає слідом безстидники руку. А поштмейстер йому: «Куди повернути! я, як навмисно, наказав доглядачеві дати кращу трійку; рис попало дати… «Зник наречений. Випарувався.

Обійшлося без смерті, нею тільки погрожували. Але справа обертається ледь не більш страшно. Смерть, забирає нареченого, як буря, — біда і тільки біда, тут же лихо та ще й жах ганьби, «безприкладна конфузія» поруганного сімейного вогнища: поманив та й кинув.

Зараз, в той час, коли «Ревізор» написаний і коли відбувається дія, городничому років 50. Він народився, отже, в кінці XVIII сторіччя, при Катерині II. Він був юнаком, коли настав XIX століття: смерть Павла I, «днів олександрових прекрасний початок» . На щось сподівалися, сподівалися на внутрішньополітичні реформи. Інтелігентна і напівінтелігентного Росія читала «Бідну Лізу» Карамзіна.

Читали і плакали: в моду ввійшла «чутливість».