«Бути знаменитим некрасиво»

Твір по літературі: «Бути знаменитим некрасиво»

У вірші «Бути знаменитим некрасиво» Б. Пастернак сам відповістив на запитання, у чому полягає призначення поезії:

Ціль творчості — самовіддача,

А не галас, не успіх

Ганебно, нічого не значачи,

Бути притчею на вустах у всіх

«Самовіддача» — от те слово, що дає ключ до розуміння творчості Пастернаку. Він писав не тому, що прагнув до популярності, славі, всенародному визнанню, а тому, що поезія — лемент його душі, спосіб самовираження. Значимість художника визначається не кількістю їм написаного, а його чесністю й силою відзвуку в серцях читачів. Пастернак умів домогтися цього відзвуку. Ставши лауреатом Нобелівської премії, він писав:

Я увесь світ змусив плакати

Над вродою землі моєї

Для того щоб змусити читача плакати, потрібно бути генієм. Ці слова сказані були про прозу, але їх рівною мірою можна віднести й до лірики Пастернаку. Він не залишає читача байдужим. На противагу всім обставинам, створеним тоталітарною державою, що прирікає на мовчання й творчу загибель не тільки Пастернаку, але багатьох його сучасників, поезія залишилася жити. Творчість Пастернаку виявилося вище заборон і гонінь. Це може означати тільки одне — поет вірно розумів своє призначення й робив те, що вважав правильним

Немає необхідності глибоко аналізувати лірику Пастернаку для того, щоб зрозуміти відношення автора до своїх добутків. Справа в тому, що в багатьох віршах він прямо висловлює це відношення. Досить згадати вірші «Так тчинают. Року у два…», «Визначення поезії», «Поезія». Особливо цікаво й незвичайно друге зі згаданих віршів. У ньому впадає в око мнима довільність визначень поезії: здається, що підбор слів обумовлений не значеннєвий, а, скоріше, звуковою близькістю. Дійсно, на перший погляд, дивний ряд: свист, клацання крижинок, ніч, двобій солов’їв, горох, сльози вселеної, Фігаро. Дивно: поряд із традиційними атрибутами любовної лірики, так ши як ніч і солов’ї, — сльози всесвіту в лопатках і горох. Але насправді тут звучить теперішня поезія, що вбрала всі багатства миру. Мир, роздроблений на такі несхожі складові, все-таки являє собою незвичайну цілісність, єдність усього сущого. Всі предмети зв’язані між собою, перетворюються один в іншій. У цьому романтичному вірші несподіваним виявляється фінал — всесвіт глухий до поезії. Але головне не в цьому, а в тім, що поезія — є й вона втілення і єдність усього, що тільки існує на світі. Близько до «Визначення поезії» і інший вірш — «Поезія». Навіть назви їх подібні. У другому вірші теж дається в деякому змісті визначення: поезія не є щось штучного, надуманого, конфронтуючого життя, але — частина життя, складова людського буття. Поет уміє знаходити ліричний початок у самих повсякденних речах і думках, які на ділі виявляються не такими вуж і повсякденними. Для підтвердження цього можна згадати один з ранніх віршів Пастернаку «Лютий. Дістати чорнила й плакати…» Воно побудовано на уподібненні природних явищ і поетичного натхнення, початку творчості. Творчість стає прямим продовженням весняних процесів у природі, причому стихійність написання віршів так само природна, як злива й вітер:

И чим случайней, тим вірніше

Складаються вірші ридма.

Философичность лірики Пастернаку полягає в тім, що вона вирішує одну з найважливіших проблем сучасності — трагічний розлад людини й миру, що став йому ворожим і гаданого позбавленим змісту. Природа бачиться сучасній людині байдужої, часом — жорстокої

Усе спрямовано проти людей (у їхньому власному розумінні): стихійні лиха, епідемії, космічні катаклізми обрушуються непередбачено й несуть загибель. Але Пастернак звик бачити природу в іншому світлі, його сприйняття близько до пушкінського, тютчевскому, фетовскому:

Сирий яр сухим дощем

Росистих конвалій унизаний

Навколишній світ пронизаний людськими емоціями й уже тому не може бути далеким. Пастернак живе почуттям причетності природі, цим пронизане його творчість, що впадає в око навіть людині, що вперше відкрив його книгу

Ще одна характерна риса лірики Пастернаку — релігійність, скоріше, навіть не релігійність (це слово в наш час придбало не зовсім однозначне визначення з відтінком іронії), а щира віра й прагнення донести її до читача. Вираження цієї віри, зокрема, у тім, що в Пастернаку природа не живе своїм особливим життям, а є рівноправною учасницею людини в попранні смерті «усильем неділі». Тут досить послатися на вірші «На жагучий», «Рождественська зірка» (геніальний сполучник простоти й віртуозності), «Чудо», «Гефсиманский сад».

Поет повинен у всім «доходити до самої суті», як писав Пастернак в одному вірші. Але суть цю не таїти в собі, а нести читачеві, говорячи з ним не з відтінком переваги, а як з рівним, з Людиною. Талановита людина не повинен підніматися над юрбою, «але бути живим, живим і тільки». У цьому — вище приречення поета. Чацкий, що увібрав у себе «дух отрицанья й сомненья», намагається перенести західні ідеї й принципи в умови вітчизняної дійсності. Його не було в Москві біля трьох років — за цей час він став чужим місцевому суспільству й далеким місту людиною. «Ні, незадоволений я Москвою!» — викликує він. Чацкий бичує пороки «офранцуженной» Москви, жагуче ненавидить всіх «французиків з Бордоіль» і проклинає москвичів, які цих «французиків» приймають

Протягом всієї п’єси Чацкий таврує ганьбою фамусових, молчалиних, скалозубів і їм подібних. Під кінець він вимовляє свій знаменитий монолог, після чого вимагає карету і їде назавжди. Але хіба це що-небудь змінило? Ні, головна турбота Фамусова — «Що стане говорити княгиня Марья Алексевна!»

Усе залишилося на своїх місцях. Чацкий своїми бурхливими й уїдливими мовленнями не заронив навіть крупиці сумнівів у тих, з ким так запекло сперечався. Від традицій позбуватися дуже важко. Герой п’єси Грибоєдова самотній духовно, але напевно в Росії найдуться люди, що дотримуються передових поглядів. А виходить, «фамусовское суспільство» не дарма так боїться всього нового, у ньому не випадково зріє передчуття лиха

Проте героїв комедії Грибоєдова можна зустріти й сьогодні. Хочеться вірити в те, що «фамусовщина» — це не масове явище, але окремі риси, такі як міщанство, обмеженість, відсталість поглядів, як видно, невигубні