ДАНИЛО НЕЧАЙ — полковник національно-визвольних змагань

Визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольних змагань українського народу, полковник брацлавський Данило Нечай походив з родини руського православного шляхтича, що за одними даними спочатку мешкала в Мстиславському воєводстві, за іншими — на Поділлі, а перед Хмельниччиною перебралася на Київщину. Наприкінці 40-х рр. Нечаї зблизилися з козацьким станом і в 1647-початку 1648 р. зустрічаємо згадки про Данила як про однодумця Б. Хмельницького та одного з організаторів козацького повстання в Україні.

З початком повстання Д. Нечай бере в ньому активну участь: напередодні Пилявецької битви очолює гарнізон м. Старокостянтинова, а підчас походу української армії у Галичину здобуває замок у Бродах, намагається здобути Замостя. На початку 1649 р. за дорученням гетьмана прибув до Брацлава, привізши «хоругов багату, шовкову, щирим золотом київськими черницями гаптовану», та очолив Брацлавський полк. Разом з Данилом до Брацлава прибули також його молодші брати Іван — майбутній полковник білоруський, та Юрій.

Розпочинаючи воєнну кампанію 1649 р. Хмельницький доручає Нечаю очолити авангард української армії, здобути Меджибіж і вийти в тил польських військ. Трохи згодом полковник відзначається під час Збаразької облоги та в ході Зборівської битви. З осені 1649 р. до початку 1651 р. обороняв південно-західні кордони Війська Запорозького по лінії Красне-Мурафа-Шаргород-Чернівці, визначені умовами Зборівської угоди 1649 р. У вересні 1650 р. Нечай очолював козацькі полки, які за наказом гетьмана здійснили блискавичний, похід у Молдавію, розбили військо В. Лупула та здобули столицю — Ясси, змусивши тим самим молдавського господаря укласти союзний договір з Військом Запорозьким.

Згодом за дорученням Хмельницького виконував важливе завдання по поверненню татарських чамбулів до Криму, захист місцевого населення від їх нападів.

У політичному плані Данило Нечай очолював радикальну течію в українському керівництві, на тлі чого між ним і Хмельницьким виникали нерідко серйозні суперечності. Зокрема, Нечай рішуче виступав проти Зборівської угоди, закликаючи гетьмана продовжити боротьбу. Згодом чинив активний спротив поверненню польської шляхти до своїх маєтностей в Україні.

Восени 1649 р. полковник очолив селян і міщан Поділля, які «не бажали повертатися в попереднє рабство». Згодом вів переговори з кримським керівництвом щодо надання допомоги в боротьбі проти польських військ. За наказом Нечая козацькі загони, всупереч Зборівським постановам, зайняли Шаргород і Браїлів, організував економічну блокаду західних районів Поділля, звідки проводив масове переселення на козацьку територію селян і міщан.

У квітні 1650 р. під час переговорів у Києві з комісаром польського короля А. Киселем вимагав, щоб «жоден із шляхти, а поготів із панів римської віри, не важився за лінію, їхати, тільки аби слуг своїх і то русинів до своїх маєтків посилати; аби всіх підданих у всіх провентах цілком занехали, самими тільки шинком і млинами вдовольняючись…» Польське керівництво, вважаючи Нечая «найбільшим бунтівником», постійно вимагало від Хмельницького покарати його смертю.

В умовах загострення українсько-польських стосунків, зростання кількості провокацій в прикордонних районах та інформації щодо приготування королівської армії, з кінця 1650 р. Нечай за наказом Хмельницького проводив заходи по зміцненню оборони порубіжжя, мобілізації козацьких загонів. 10 лютого 1651 р. польським військам під командою М. Калиновського та С. Лянцкоронського вдалося непоміченими пробратися до містечка Красне, де перебував у той час Нечай. Намагаючись організувати оборону, полковник брацлавський загинув у бою, в якому «боровся так, як доброму молодцеві належало, захищаючись мужньо».

Винесене козаками тіло свого улюбленого ватажка за деякими даними було поховане поблизу Черемошного . Отримавши повідомлення про смерть брацлавського полковника, «о том Хмельницькому вельми печаль учинилася». За розпорядженням гетьмана по церквах було відправлено панахиду по Данилу Нечаю.

Пам’ять про славного сина українського народу увічнює гранітний обеліск, споруджений на його могилі 1954 року.