Державному Гімну України минає 150 років

Державному Гімну України минає 150 років. У рік такого поважного ювілею важливо згадати подробиці створення гімну та цікаві моменти з його «біографії». В Україні в минулому столітті як національні гімни використовували різні пісні. Та жоден твір української літератури не мав такої величної і трагічної долі, як гімн «Ще не вмерла Україна». Вважається, що вірш «Ще не вмерла Україна» не восени, а в серпні 1862 року, — поділився інформацією музикознавець Юрко Зелений.

Ось як це було. Тернистий шлях славня Державному гімну України минає 150 років В Україні у минулому столітті як національні гімни використовували різні пісні — «Заповіт» Тараса Шевченка, «Не пора» , «Вічний революціонер» . Але жоден твір української літератури не мав такої величної і трагічної долі, як гімн «Ще не вмерла Україна». Величної, бо в пісні втілено споконвічне прагнення народу до незалежності. Трагічної, бо понад століття життєствердний гімн переслідували, забороняли.

У рік такого поважного ювілею — 150 років — важливо згадати подробиці створення гімну та цікаві моменти з його «біографії». Вважається, що вірш «Ще не вмерла Україна» було написано восени 1862 року, проте музикознавець Юрко Зелений поділився інформацією, за якою вірші нашого славня з’явилися з-під пера дещо раніше — улітку того самого року. Ось як це було. У серпні 1862 року зібралася вечірка, на якій були присутні Павло Чубинський, Тадей Рильський, Павлин Свєнціцький та інші. Бесідуючи, згадали про похорони Тараса Шевченка та панахиду по п’ятьох убитих у Варшаві під час придушення маніфестації в лютому 1861 року.

Похорони й панахида відбувалися в один день, і під час останньої звучав польський гімн. Відтак присутні на вечірці виконали його під акомпанемент фортепіано. Тоді Павло Чубинський і зазначив, що замість співати чужого, краще написати свій.

Присутні на вечірці студенти жартома зімпровізували, переклавши слова польського гімну. Такий підхід не сподобався Павлові Чубинському, і він запропонував свій варіант. Пісня була готова, й усі присутні записали її слова. Тадей Рильський віддав свій екземпляр Володимирові Антоновичу, який за кілька тижнів у Києві доручив Миколі Лисенку покласти вірш на музику.

Й уже за тиждень нова «Українська Марсельєза» облетіла Лівобережжя. Але гімном стала на Правобережжі. Очевидно, тому, що його автором там вважали Тараса Шевченка. Як це сталося?

Один з екземплярів гімну, записаного на згаданій вечірці, потрапив до рук Пантелеймонові Кулішу. Перебуваючи у Львові, він пообіцяв Ксенофонту Климковичу надіслати ненадруковані вірші Шевченка з архіву петербурзької «Громади». Так і зробив. Але чи то сам Куліш, чи Павлин Свєнціцький, що мав передати вірші, помилився, і разом із поезіями «Заповіт», «Мені однаково» та «М. Костомарову» було передано й текст вірша «Ще не вмерла Україна».

Й ось у четвертому випуску журналу «Мета» за 1863 рік публікуються ці чотири вірші. Ще більше сплутало карти те, що журнал відкривався віршем «Ще не вмерла Україна», а далі було подано поезії Шевченка з його підписом у кінці. Цей номер потрапив до рук священика Михайла Вербицького. Він просто-таки фанатично любив Шевченка і мріяв покласти на музику всі його вірші. Отримавши такий приємний подарунок, уже за тиждень поклав на музику всі чотири поезії.

Й у грудні того самого 1863 року на зібранні громади Перемишльської семінарії вперше прозвучала «Ще не вмерла Україна». Ректора пісня вразила, і він рекомендував семінаристам поширювати її між паломниками, а автора музики отця Михайла попросив зробити із соло хорал. Сказано — зроблено. На свято Івана Хрестителя в Перемишлі багатотисячний натовп слухав могутній хорал. На святі був тоді і львівський єпископ Тома Полянський, засновник першого українського театру у Львові.

Він неабияк уподобав хорал і використав його в постановці оперети Карла Гайнца «Запорожці», якою 25 грудня 1864 року й відкрили театр. Пісня так припала до душі публіці, що її виконували на біс. А вже наступного ранку її співав увесь Львів. Уся Галичина, як і Вербицький, вважала, що слова пісні належать перу Тараса Шевченка. Саме тому ця пісня на музику Вербицького й стала гімном — спочатку Галичини, а потім і УНР.

А «Українську Марсельєзу», що її написав Лисенко, швидко забули. 1885 року у львівській пісенній збірці «Кобзар» було вперше опубліковано музичний текст. Він одразу полонив широкі кола громадськості, особливо молодь. Поширюючись численними копіями, пісня увійшла в музичне життя співочих колективів, аматорів хорового мистецтва. Злившись воєдино, слова і музика пісні одухотворювали покоління борців за волю України.

Січень 1918 року, коли було проголошено незалежність Української Народної Республіки, став знаковим для гімну. Тоді музика і слова часто з’являлися в багатьох виданнях у Києві, Львові, Відні, Берліні українською мовою та в перекладах. У роки УНР пісня «Ще не вмерла Україна» виконувала функцію гімну. Проте офіційно славень було затверджено аж у березні 1939 року — як гімн Карпатської України.

Проте шовіністичний угорський уряд заборонив пісню так само, як її 70 років забороняли в Радянській Україні. Та заборони не стали перепоною для виконання гімну творчими колективами. Очевидно, незламний дух пісні додавав відваги тим, хто її прагнув зберегти й передати наступним поколінням.

Тернистий шлях, що його пройшла ця незвичайна пісня, таки завершився. Наприкінці 1989 року над відновленою могилою Павла Чубинського, що на Книшевому цвинтарі в Борисполі, вона, ніби фенікс, відновилася, народилася знову і прозвучала в рідному краї поета у виконанні народного хору під диригуванням Леопольда Ященка. Численна громада, що прийшла пом’янути поета, підхопила пісню й заспівала. І це, мабуть, була найбільша вдячність Чубинському.

Пісня «Ще не вмерла Україна» стала славнем молодої незалежної держави, про яку й ідеться у вірші. Хоч і не без законодавчих перипетій. Та хочеться відзначити: нині виконують не всю пісню, написану Чубинським, а першу та другу строфи з приспівом, що повторюється.

Але це не нововведення років незалежності. Саме ці строфи гімну виконував відомий співак Модест Менцинський. Саме таке виконання й було записане на платівку ще в 1910 році.