Дідусь Мазай і Зайці

Некрасов Микола Олександрович 1 У серпні, біля Малих Вежею, Зі старим Мазаем я бив дупелів Як — те особливо тихо раптом стало, На небі сонце крізь хмару грало Хмаринка була невелика на ньому, А вибухнула жорстоким дощем! Прямі й світлі, як прути сталеві, У землю встромлювалися струмені дощові Із силою стрімкої… Я й Мазай, Мокрі, зникли в який — те сарай Діти, я вам розповім про Мазая. Щоліта додому приїжджаючи, Я по тижні гостюю в його Подобається мені деревенька його: Улітку її забираючи красиво, Здавна хміль у ній народиться напрочуд, Вся вона тоне в зелених садах; Будиночки в ній на високих стовпах (Всю цю місцевість вода розуміє, Так що село весною спливає, Немов Венециястарий Мазай Любить до пристрасті свій низинний край Удів він, бездітний, має лише онука, Торнои дорогою ходити йому — нудьга!

За сорок верст у Кострому прямо Збігати лісами йому дарма: «Ліс не дорога: по птаху, по звірі Випалити можна». — «А лісовик?»- «Не вірю! Раз у куражі я їх кликав — чекав Целую ніч,- нікого не видал!

За день грибів насбираешь кошик, Їли мимохідь брусницю, малину; Увечері пеночка ніжно співає, Немов як у бочку порожню удод Ухає; сич розлітається до ночі, Ріжки гострені, мальовані очі Уночі… ну, уночі боявся я й сам: Дуже вуж тихо в лісі по ночах Тихо як у церкві, коли отслужили Службу й накрепко двері зачинили, Хіба яка сосна заскрипить, Немов баба в сні проворчит…» Дня не проводить Мазай без полювання Жив би він славно, не знав би турботи, Каби не стали ока змінювати: Почав частенько Мазай пуделять. Втім, в отчаянье він не приходить: Випалить дідусь,- заєць іде, Дідусь пальцем косому загрожує: «Брешеш — упадеш!

«- добродушно кричить Знає він багато оповідань забавних Про сільських мисливців славних: Кузя зламав у рушнички курок, Сірників тягає із собою коробка, Сяде за кущем — тетерю підманить, Сірник до запалу прикладе — і гримне! Ходить із рушничкою інший звіролов, Носить із собою горщик вугіллячок «Що ти тягаєш горщик з вугіллячками?» — «Боляче, рідний, я мерзлякуватий руками; Коли зайця тепер сослежу, Колись я сяду, рушницю покладу, Над уголечками руки погрію, Так вуж потім і палю по лиходії!

» «От так мисливець!»- Мазай додавався Я, зізнаюся, від душі реготав Втім, милею анекдотів селянських (Чим вони гірше, однак, дворянських?) Я від Мазая оповідання чув Діти, для вас я один записав… 2 Старий Мазай розбовтався в сараї: «У нашім болотистому, низинному краї Уп’ятеро більше б дичини велося, Каби мережами її не ловили, Каби сільцями її не давили; Зайці от теж, — їх шкода до сліз! Тільки весняні води нахлинуть, И без того вони сотнями гинуть,- Немає! ще мало!

Біжать мужики, Ловлять, і палять, і б’ють їх баграми Де в них совість?.. Я раз за дровами У човні поїхав — їх багато з ріки До нас у повіддя навесні наганяє,- Їду, ловлю їх. Вода прибуває Бачу один острівець невеликий — Зайці на ньому собралися юрбою З кожною мінутою вода підбиралася До бідних звірків; уже під ними залишилося Менше аршина землі завширшки, Менше сажня вдлину. Отут я під’їхав: лопочуть вухами, Самі ні з місця; я взяв одного, Прочим скомандувала: стрибайте самі! Стрибнули зайці мої,- нічого! Тільки сіла команда коса, Весь островочек пропав під водою «Те — те!- сказав я,- не сперечайтеся із мною!

Слухайтеся, зайчики, діда Мазая!» етак гуторячи, пливемо втишине. Стовпчик не стовпчик, зайчишко на пні, Лапки схрестивши, коштує, бідолаха Взяв і його — тягота невелика! Тільки що почав працювати веслом, Глядь, у куща копошиться зайчиха — Ледве жива, а товста як купчиха! Я її, дурку, накрив зипуном — Сильно тремтіла…

Не рано вже було Мимо колода сукувате плило, Сидячи, і коштуючи, і лежачи шаром, Зайцев з десяток рятувалося на ньому «Взяв би я вас — так потопите човен!» Жаль їх, однак, так жаль і знахідку — Я зачепився багром за сучок И за собою колода поволок… Було потіхи в бабів, дітлахів, Як прокотив я селом зайчишек: «Глянь — до: що робить старий Мазай!» Добре!

Любуйся, а нам не заважай! Ми за селом у ріці опинилися Отут мої зайчики точно сбесились: Дивляться, на задні лабети встають, Човен качають, гребти не дають: Беріг угляділи шахраї косі, Озимина, і гай, і кущі густі!.. До берега щільна колода я пригнав, Човен причалив — і «з богом!» сказав… И щодуху Пішли зайчишки. А я їм: «В — х! Живей, зверишки!

Дивися, косою, Тепер рятуйся, А чур узимку Не попадайся! Прицілюся — бух! И ляжеш…

Ууу — х!..» Миттю команда моя розбіглася, Тільки на човні дві пари залишилася — Сильно измокли, ослабнули; у мішок Я їх поклал — і додому притяг, За ніч хворі мої відігрілися, Висохнули, виспались, щільно наїлися; Виніс я їх на лучку; з мішка Витрусив, ухнув — і дали стречка! Я проводив їх всі тим же радою: «Не попадайтеся взимку!» Я їх не б’ю ні весною, ні влітку, Шкіра погана. — линяє косою…»