Дивний чоловік «гомо совєтікус»

Десять років будуємо незалежну Україну, а віз і нині там. А у возі тому повно-повно «гомо совєтікусів». І Такий він важкий та неповороткий, бо сидять у ньому ще й досі і президент, і прем’єр, і депутати/ і директори, і чиновники — від великого до маленького. В переважній більшості це люди безвідповідальні і аморальні, люди «комунального» мислення, які не хочуть свободи, бо не знають, як нею користуватись.

Як же можна з ними, та ще й під їхнім керівництвом збудувати незалежну Україну? Адже держава твориться не в будуччині, вона будується нині. А що обіцяють нам наші «державці»?

Просять зачекати. Мовляв, перехідний період. Щось довго ми переходимо.

Та ще й невідомо куди…

Роздивімося навколо. Сірі, невиразні й без посмішок обличчя. Немічні й розгублені постаті — вийшли ж бо з однієї тюрми, ім’я якій «Совєтський Союз». І тягне нашого президента до таких, як і сам, і говорять державні мужі чужою мовою чужого народу, погоджуючись зі статусом «хохла».

Ні шани, ні гордості. І лине зі сторінок газет і журналів, з екранів телевізорів ностальгія за минулим «раєм» . Скрізь бачимо образ «гомо совєтікуса», чуємо його голос, відчуваємо на собі його безініціативність та емоційну недорозвиненість Звучить державний гімн України, а в Президента, міністрів, депутатів, футболістів на вустах — печать німування. Бо немає до них наглядача, немає кому змусити вивчити текст напам’ять…

Зводимо нові і реставруємо старі храми, мостимо тротуари й алеї — і смітимо, смітимо. Бо так виховала стара система. Шукаємо очима міліціонера, а наглядача й охоронця в душі немає. Дивний бо чоловік, той «гомо совєтікус».

То залізною завісою, берлінською стіною відмежовувався від «гнилого» капіталістичного заходу, то допався до того американського бруду й аморальності, як до цілющого джерела. От і збагни його душу…

А чи була вона в нього, ота душа. Безбожністю та бездуховністю позначений в історії шлях «гомо совєтікуса»: знищені храми та інші пам’ятки культури, розстріляно й понищено цвіт нації, та й саму історію нашу перелицьовано. Де тут ота духовність?!

Цікаво влаштований світ, загадкові психологія та душа людини. Бруд прилипає надовго, пам’ять тримає довше у своїх сховках погане. Так само важко позбутися звичок минулого. Десять років, здається, незалежні, а продукт радянської доби — «гомо совєтікус» — і досі живий, і досі серед нас, і сьогодні керує нами.,

А чи є рецепт, спосіб позбутися його, вбити у собі «гомо хамуса» — аморальну людину, споживача готових матеріальних та інтелектуальних благ? І як одужати від охлялості — фізичної і моральної, заляканості, зацькованості, збайдужіння, якими хворіє українське суспільство? Прикладів багато. Візьмемо лише декілька.

Наша героїчна минувшина… Міста, постаті, події. Забуваємо, цураємося, не рятуємо.

Часто думаю: невже сивоглавий Чигирин, який століттями стояв форпостом на межі Дикого поля, боронячи від чужинських орд не тільки рідну землю, а й усю Європу, не заслужив кращої долі? А тихий замріяний Суботів-Богданова колиска? Холодний Яр?

Мотронинський монастир? Боліло колись серце у Тараса Шевченка за ці святі місця. А в нас?

У кожного українця, думаю, всі ці найменування повинні викликати трепетні почуття національної гордості, шани й любові.

І ще ось про що міркую… Щоб відродити державу, потрібно відродити історію, святині народні. Хай знають депутати Верховної Ради , хто ще цього не знав. Наша земля є місцем народження першої в Європі парламентської системи управління. Козацькі ради були зразком для європейської демократії.

Видатний син британського народу Кромвель писав листи Хмельницькому як рівний до рівного, і хіба вина гетьмана в тому, що через 350 літ прем’єр-міністр Англії Маргарет Тетчер скаже, що не знає такої держави — України…

Хіба не сумно й боляче?. То що робити, аби позбутися комплексів «гомо совєтікуса» — захланності, меншовартості, безвідповідальності та аморальності?

Як на мене — вбити у собі раба, звестися з колін, дихнути на повні груди, — сповнити душу гордістю за себе, свій народ, його героїчну минувшину і прекрасне майбутнє. Бути такими в малому і великому, скрізь і іювсякчас. І не від ювілею до ювілею мусимо дбати про паміятні місця, великі імена нашої історії, а щороку, щомісяця, щоднини, щоб поглиблювалась історична пам’ять, утверджувалося прагнення до державності, підмурівок якої кров’ю і потом закладали звитяжні предки. З молоком матері повинна всотувати дитина любов і шану до національних святинь, оточених батьками увагою і шаною…