Дніпро займає особливе місце в історичному бутті українського народу

Головна річка Київської Русі була важливим засобом сполучення не тільки між східнослов’янськими територіями, а й усією середньовічною Європою. Ще давньоруський літописець Нестор у «Повісті временних літ» писав про велике значення цієї водної артерії. Широкий, повноводий…

В давнину скіфи називали його Борисфеном, що в перекладі означає «вепр-ріка». Древні народи вірили, що під час всесвітнього потопу Бог у подобі вепра пірнув на дно океану, іклами підняв землю і міцно утвердив її на місці.

Слов’яни Величали його Славутичем, сином Слави — богині військової доблесті. В українській народнопоетичній традиції переважає ймення Славута. Ці старовинні назви — живе свідчення історії мови, народу.

Вони, як і в далекі часи, виражають шанобливе ставлення до могутньої ріки.

Це її води несли червонії події і чорні човники древлян. На хвилрх Дніпра пливли безстрашні воїни київських князів — Ігоря, Святослава. У ньому за князювання Володимира Великого хрестилися наші предки. Кожна визначна подія в житті нашого народу так чи інакше зв’язана з Дніпром. Його велич оспівували поети в піснях і легендах.

Але ніхто так не прославив нашу ріку, як Великий Кобзар, називаючи «дідом нашим дужим». На березі Дніпра Шевченко і знайшов свій спочинок, бо знав: «Нема на світі України, немає другого Дніпра». Острів Хортиця, що на річці, став табором Запорізької Січі, звідси козаки мандрували у Чорне море, щоб відплатити туркам за невільників-українців. Форсували Дніпро наші воїни і під час війни з фашистами.

Не один із загарбників знайшов могилу свою у буйних хвилях. І сьогодні лине слава Дніпра, а він несе свої води спокійно, майже нерухомо, неначе свідомий своєї поваги й слави. І в тому величному плині вчувається мені вольний козацький спів, гомін рідної мови і сучасна піднесена пісня народу.

«Слава тобі, Дніпре», — подумки шепочу, стоячи на Володимирській гірці. Вітаю тебе, величного й могутнього, на Україні! Хвала і їй, що викохала на твоїх плечах героїчну історію…

Спокійно й поважно несеш ти свої води, свідку подій сивої давнини, наче і не було тут кривавих побоїщ.

Не можу вдержатися від спокусливої подорожі по прекрасних проспектах Дніпрової хвилі. Наш човен летить, як стріла. Як гарно навкруги, яка пишнота, яка широчінь!

Але це не однотонна широчінь, а гра усіх відтінків — від сріблястого до темно-зеленого. Хвилі дрижать, жваво б’ють об борти, переливаються. По рівнині Дніпро звивається трьома закутами й ховається десь в сизій далечі. Здається, ніби хто кинув ген-ген біло-срібну стрілку.

По обидві сторони ніби виникають з води лози, обнизавши береги. А побіля води й верби аж щебечуть. Зводжу погляд… У шатах дніпровських схилів відчувається подих минулих епох і краса сьогодення. Недалеко вже й кам’яний острів — Хортиця.

Скільки пливе у вічність Дніпро, стільки й височить вона посеред його розлогого плину. З високої кручі над Дніпром оглядає цей справжній рай з дугами-мостами бронзовий безсмертний Тарас. Повернутий обличчям до «ревучого», він радіє з нами, що «наспіла доленька», що служить Славута людям у незалежній державі.

Вечір спадає на землю… Місяць засріблився в небі.

Мені здається, що із золотої смуги виринуть зараз золотоокі русалки.

Світи ж, Дніпре сивочолий, світлом любові й величі, адже у тобі криється слава й могутнє минувшини, сила й наснага — для прийдешніх поколінь. Вітаю щиро всіх, хто прийде до цього святого місця, історичного символу рідного краю!