Дозволь мені, моє вечірнє світло, впасти зерном в рідній стороні

Яровий, душа. Яровий, а не ридай! У білій холоднечі серце Україні, А ти шукай червону тінь калини, На теплих ногах тінь її шукай.

В. Стус. Поетична творчість завжди навіває спогади. Спогади минулого, марення майбутнього, осмислення сучасного.

Лише поети завжди бачать дійсність, залишаючи минуле, пророкуючи майбутнє. Печаль, жах, страждання за рідну Батьківщину, але безсмертна віра в світле майбутнє України наповнює поезію «розстріляного відродження», покоління «шістдесятників». Всім своїм єством вони любили і страждали за рідний край, вірячи у світле майбутнє, у велич Батьківщини, йшли на смерть, в останні хвилини звертаючись до матусі України:

… Дай, Україно, гордого шляху, дай, Україно, гордого лику…

Ці слова належать українському поетові, публіцисту, перекладачу, нашому земляку Василю Стусу. Все його життя стала освідченням в любові до України і дорогий до неї, найріднішої і найбажанішою. Саме ця любов вирішила долю поета:

Ім’я поета — боротьба, Ім’я поета — України.

Василь Стус — надзвичайно обдарована особистість, що мала великий талант до творчості, відчувати в собі потребу писати, складати вірші, боротися за велич України, діяти, а не вмирати. Поет — перш за все, людина повний добра і любові. Поетом себе не вважаю, Маю себе за людину, яка вміє писати вірші. Якби було краще жити, я б віршів не писав.

Я б робив коло землі. Ще ціную здатність чесно померти. Ці рядки свідчать про великий талант, який криється у його душі, життєдайність його поезії і музи, які блукають манівцями заніміло землі, стукають у серця людей, але марно, бо весь час переслідуються.

Автор шукав свій шлях, поринаючи в рідну стихію — вгору, несміливо думаючи про Олімпі. Але, відчувши, що його дорога веде на Голгофу, не схаменувся, не зменшив кроку, рішуче прямував до власної загибелі. Будучи людиною суворою, правдивим, не став на шлях малодушних, нерішучих.

З високо піднятою головою ніс життя на вівтар Батьківщини і мистецтва — безоглядно, цілком.

Краса страждань — найвища краса, але поезія Стуса багата фарбами життя і грою соків землі, ніжністю почуттів і якоюсь особливою ласкою до всього живого. У прозорій душі поета яскравими осінніми спалахами яснів краса світу — фарбами осінніх айстр, ранковим співом птахів. Життя його пройшла по етапах і, заглядаючи в зону смерті, дивився на неї збоку, відчужене.

Читаєш його вірші і здається, що вони написані людиною, яка здатна залишити тіло і наповнитися волею духу.

Перебуваючи на засланні, занурившись в світ таборів, знущань, наруги, виконуючи непосильна праця, Василь Стус підірвав своє здоров’я, але дух його залишився незламним. Переживаючи страх таборів, маючи великий потяг до життя, до дії в сьогоднішньому дні. Велика туга за родині стискає його кволі груди:

Жінку залишив на наругу, маму лишив на біду…

Зворушлива любов В. Стуса до рідної матінки. Вітаючи її з днем народження, пише: «Дорога, золота моя матінка! Вітаю тебе з днем народження! Цілу твої руки, зів’ялі щічки, ласкаві очі і бажаю тобі здоров’я, а все інше, може, дасть нам Бог. Твій Василь «.

Який любов’ю, ніжністю сповнені ці рядки. У своїх листах він намагається переконати матір, що він щасливий мати таку долю, і впевнений — його страждання не пройдуть марно: «Я пишу вірші і думаю, що вони, коли-то, будуть потрібні і потрібні народу…». Поет весь час сповнений оптимізму, але не приховує своєї гіркої долі:

Біда так тяжко пише мною… Як хочеться померти.

Це заклик розчарованою душі. Він відчуває, що не витримує, і готовий прийняти смерть, але до останньої хвилині прагне прийняти гідну смерть, з гордо піднятою головою:

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, важкий мій хрест. що перед вами, судді, не клонюся в передчутті невідомих верст…

Це добре, що сьогодні ми маємо можливість вивчати творчість поета. Вірші Стуса не можна гортати — в них треба входити і повільно обживати, як обживав поет на етапах свої камери, і тоді відкриється унікальна сторінка поезії XX століття. Поет заплатив життям за безсмертя свого імені. Його ім’я символічно для кінця XX століття.

Проти течії, при дуже жорстоких обставин, він проніс у руслі української традиції ідеали гуманізму і патріотизму — і по-лицарськи зберіг вірність цим ідеалам до кінця. Саме на таких людях тримається українська культура, вони відповідальні за духовну спадщину, за власну душу.