Еволюція творчості А. Ахматовой

Дзенькала музика в саду Таким невимовним горем. Свіжо й гостро пахнули морем На блюдце устриці в льоді. А. Ахматова Придя R поезію на початку століття, Ганна Андріївна Ахматова заявила про себе як про великого й серйозного художника. Її вірші розповідали про страждання й радості люблячого серця, невимовній тузі самітності й болю покинутої душі. Страшно мені від дзвінких криків Голосу лиха, Усе сильніше запах теплий Мертвої лободи. Буде камінь замість хліба Мені нагородою злої. Наді ною тільки небо, А із мною голос твій. Виросла в Царському Селі, Ахматова вбрала в себе навколишню красу, а потім виразила неї у своїх строгих класичних віршах. Всі тобі: і молитва денна, И безсоння млеющей жар, И віршів моїх біла зграя, И очей моїх синя пожежа. Мені ніхто сокровенней не був, Так мене ніхто не млоїв, Навіть той, хто на борошно зрадив. Навіть той, хто пестив і забув.

Про любов Ганна Андріївна вміла сказати так задушевно, мелодійно й проникливо, що назустріч їй відкривалися серця читачів, з’являлися всі нові й нові шанувальники її талан — та. Але Ахматова не обмежилася любовною лірикою. Вона жила в суворий і страшний час і відбила його у своїй творчості. Мені голос був. Він кликав утешно, Він говорив: «Іди сюди, Залиш свій край глухої й грішний Залиш Росію назавжди. Я кров від рук твоїх відмию, Із серця вийму чорний сором, Я новим ім’ям покрою Біль поразок і образ». Але равнодушно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої Не опоганився скорботний дух. Особисті втрати й переживання не заслонили від поета суспільно значимих подій. Ганна Андріївна з виправданою гордістю скаже наприкінці життя: Немає! І не під чужим небозводом, И не під захистом чужих крив,- Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був. Цивільна позиція Ахматової чітко простежується із двадцятих років, а до сорокового стає основний у її творчості. Ганна Андріївна не змінила собі, а повзрослела, та й зовнішні умови різко змінилися. Спочатку революція й громадянська війна змусили молоду талановиту жінку вдивитися в навколишні її події, а потім гримнула Вітчизняна війна.

І Ахматова, вірна своєму таланту, не мовчала, віддаючи перо своєму народу, намагалася полегшити загальне горе, вселити впевненість у прийдешню перемогу. Ми знаємо, що нині лежить на вагах И що відбувається нині. Година мужності пробив на наших годинниках. І мужність нас не покине. Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху, — И ми збережемо тебе, російське мовлення, Велике російське слово. Вільним і чистим тебе пронесемо, И онукам дамо, і від полону врятуємо Навіки! Кращий же свій добуток — «Реквієм» Ганна Андріївна писала більше двадцяти п’яти років. Ахматова сплавила в поемі особист і суспільне, пропустивши вірші через власне серце, тому «Реквієм» є неперевершеним шедевром, пам’ятником мільйонам безвинно репресованих. Показати б тобі, насмішниці И улюблениці всіх друзів, Царскосельской веселій грішниці, Що трапиться з життям твоєї — Як трьохсота, з передачею, Під Хрестами будеш стояти И своею сльозою горячею Новорічний лід пропалювати. Там тюремна тополя гойдається, И ні звуку — а скільки там Неповинних життів кінчається…

Поезія Ганни Андріївни Ахматовой є моїм улюбленим читанням, до якого я звертаюся в самі складні й щасливі періоди життя й завжди знаходжу вірші, співзвучні своєму настрою в той або інший момент. Ахматова завжди поруч, як близький друг і наставник, вона говорить про вічні, неминущі цінності: життя, любові, волі, щиросердечній красі. Муза пішла по дорозі, Осінньої, вузької, крутий, И були смагляві ноги Окроплені великою росою. Я, дивлячись їй вслід, мовчала, Я любила її одну, А в небі зоря стояла, Як ворота в неї країну