Грушевський Михайло Сергійович

Дата народження — 01 жовтня — 1866 Дата смерті — 1934 М. С. Грушевський Автобіографія, 1926 р. Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), алі бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті. Були рє переважливо дячки, паламарі, алі дідові мойому Федорові вдалося дійти священства й перейти під Київ, до села Лісників, і рє допомогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, алі завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не прийнявши священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку «професором» у семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов’янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток — у значній частині призначений їм знов-таки на ціли гуманітарні (стипендії й школумати — Глафіра Опокова (recte (Правильно — панцира.) Опоцкевич) — походила з широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини.

Я був їх старший син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. у Холмі, де батько був тоді (дуже коротко) учителем «греко-уніятської» гімназії. Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869р.

: у Ставрополі ( 1870-8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав теплі прив’язання до всього українського — мови, пісні, традиції, у мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої «вітчини», і контрастом чужеплеменної й чужомовної «чужини». Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим у собі відлюдком. У тифлиській гімназії, куди віддано міні в р. 1880, я з запалом читав всі, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографії України, і, скріпивши книжними джерелами ті знання української мови, яку виніс з будинку, ставши пробувати свої сили в белетристиці — прозі й віршах. 1884р.

Вислав я перший транспорт цих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому — нечую, якого адресі вичитав у Нарисах історії укр. літератури Петрова. Заохочений їм, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з цих часів надруковані були мої оповідання: » Бех-Аль-Джугур», написане на поч.

1885р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими — кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом 1885р.

) і «Бідна дівчина» — написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського вчителювання (смороду передруковані в збірці моїх оповідань, тім годиною видруковані проти моєї волі й відомости перші проби з 1884р. не були в нім повторенімоєю мрією в тихнув годинниках стає зробитися з годиною українським літератом, видавцем і — ученим. Українознавство являєтся для міні будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чи від славістики, чи від історії. Монографії Костомарова, Записки про Південну Русь Куліша, Збірники Максимовича й Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історія слов’янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані мною в pp.

1881-5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія бере гору над славистикою; полєміка про качани Русі, ріжні теорії княжої Русі, полєміка слов’янофілів з західниками, теорії початків козацтва, не кажучи про спори українофілів з централистами, оборону й заперечування прав української літератури й національного розвитку викликали в мені, гімназисті V — VII класи, велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури, без чужого проведенню (між чи вчителями знайомими в Тифлісі не було кому дати в сій сфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджав солідним запасом знання фактичного й теоретичного. Тім сильніше мріяв я, як скоріше попаcти до Київа, що представлявся мені вогнищем української наукової й літературної роботи; алі батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими «історіями», довго не годився на рє, і давши згоду, тільки зв’язавши міні обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886-90, коли проходивши я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, всі инше зіпхнено на другий план, обкраєно й обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собоюобою добрі розвинений і обчитаний у якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабко. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша офарблення тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого цими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й всі більше відсувався від історії в «спокійніші» як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики. Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тихнув семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разів потім перероблена): «Південно-росіяни господарскіе замки в половині XVI століття» — миючи перша історична «праця» (перед тім було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій у журналах і газетах — смороду вказані в покажчику «Наукового Збірника» 1906р. З курсів і приватної лєктури на розвій мого наукового світогляду й інтересів малі особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: «Історія Київської Землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття». Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії. Рє була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім бачена (Київ, 1891, ст. XVI-520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був речень кандидатом на катедру історії у Львові. Під кінець університетського курсу я почав більше зближатися з людьми, бував у літературних і політичних українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав у них виклади, бравий доля в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка. Перша книжка їх, випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю: Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці. В українських колах Київа, де обертався я, прив’язували тоді велике значіння реформі Товариства ім. Шевченка, чекали помочи зі сторони Поляків українському культурному й освітньому рухові по т. зв. «угоді» українських народовців Галичини з урядом. З качаном 1891р. проф. Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план катедри української історії на львівськім університеті: цю катедру пропоновано проф. Антоновичу, алі він не хотів брати на старі плечі сього тягару, й рекомендував міні. План цей був прийнятий мною з ентузіязмом, з огляду на ті значіння, яку надавалось тоді в київських українських колах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити в Галичині всеукраїнське культурне вогнище, літературне й наукове, працею письменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему заборони українського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух і т. д. Та що заснування катедри української історії зіставалося в сфері планів і навіть