Ідея собору в романі Павла Загребельного «Диво» та у романі Олеся Гончара «Собор»

Кого не вражали старовинні собори? Проходиш повз один з тих, що збереглися, піднімеш голову, а він наче дивиться на тебе, слідкує, розмірковує, аж душу проймає. Цікаво! Звісно, що письменники не обминали цю тему у своїй творчості.

Кожен народ має свою святиню, свій символ, а для України собор завжди вважався символом духовності. Саме до духовної краси, людяності, величі і сили народу, його волелюбності, нескореності, самовираження через символ собору звертаються автори двох цікавих романів: Олесь Гончар та Павло Загребельний. Два твори — «Собор» та «Диво» — поєднані однією наскрізною ідеєю духовності українського народу.

Церкви, храми, собори на. Русі споруджували ще з давніх часів. Вони ставали осередками мудрості, вченості, місцем, де люди знаходили душевний спокій, де вони зверталися до Бога. Ці будівлі стали символами краси нашої рідної землі. їдеш полем, а попереду собор встає, наче захисник виростає.

Ще село не видно, а собор вже на вахті.

Про будівництво одного з див української культури — собору Софії Київської — детально розповів у своєму романі Павло Загребельний. Цей собор вражає своєю красою, а краса його починається з неповторності. Завдяки сміливій і талановитій людині — Сиво-окові, який зумів кинути виклик суспільству, собор було збудовано за старослов’янською традицією, а не за планом, надісланим з Константинополя.

Будівництво кожного храму було важливою подією, але чим більшу та красивішу споруду зводив князь, тим важчим було становище народу. Це сильно непокоїло Сивоока, тому він намагався якнайшвидше збудувати Софію Київську, образ якої прийшов до нього уві сні і став його натхненням, метою життя. Так само і в романі Олеся Гончара собор будували за образом, який побачив у сні хлопчик. Образ такої споруди — це не сухі розрахунки, а велике натхнення, небесна думка. «Зуміли ж таки поставити!

Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима». Зведений після зруйнування Січі серед селянських поселень, собор бачив все у своєму житті. Всі люди до нього люди ставляться по різному: для одних він став часткою душі, вони не уявляють своє життя без нього, іншим — навпаки, він заважає піднятися на наступну сходинку кар’єристської драбини. Це пристосуванці, кар’єристи, бездарні руйнівники, чиї прагнення зруйнувати собор, щоб заробити гроші, приводять творчі особистості в шоковий стан.

Думка про це жахлива для людей внутрішньо багатих. Вони розуміють, що велике будівництво Дніпровської ГЕС, яке несе в собі дешевий спосіб здобуття енергії, є прагненням затопити разом з плавнями коріння нашої історії, нашого козацького минулого. Але майбутнє не існує без минулого.

А як багато нового ми можемо дізнатися від старих будівель!

Образ доби — образ Софії Київської — став головним об’єднуючим центром у романі Павла Загребельного, саме він знизує три різні епохи: давнину, Другу світову війну та авторову сучасність, так само, як і Собор Паризької Богоматері у Віктора Гюго, який був символом Середньовіччя, втіленням народної художньої культури, допомагав осмислити хід історичних подій. Собор Олеся Гончара наче звертається до нас крізь віки, щиро бажаючи допомогти нам віднайти у собі ще більше добрих рис. Собори зв’язують покоління, розповідаючи про минуле, про велич і силу культури нашого народу.

Автори цих творів закликають берегти собори наших душ, будувати майбутнє, щасливе й духовно багате. «Він був барвистий, як душа і уява народу,, що створив його».