Імпресіоністична основа новели «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського

Павло Тичина називав ім’я Михайла Коцюбинського поряд з іменами Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, бо, за його словами, «щодо краси й глибини творів іншого письменника такого ми не знайдемо». Особливою привабливістю й свіжістю визначаються ті твори Коцюбинського, які написані в імпресіоністичній манері. У зв’язку з цим учений-літературознавець Сергій Єфремов писав: «Про зрілість його у повному творчому розумінні цього слова можна говорити тоді, коли він почав писати в імпресіоністичному стилі».

Імпресіонізм — напрям у мистецтві та літературі останньої третини ХіХ — початку XX ст. Виник у французькому живописі. Назву дістав після виставки 1874 р., на якій експонувалася картина К. Моне «Імпресія. Схід сонця». Французькі художники-імпресіоністи брали для зображення якусь мить часу, мить життя і відображали її в найсуттєвішому вияві.

Головним для них була не сама дійсність, а її вплив на емоційний стан людини, те враження, яке вона викликала в її душі. Тому імпресіоністи не деталізували дійсність, а відображали її в загальних рисах і контурах. Під впливом живопису імпресіонізм поширився і на інші види мистецтва: скульптуру (0.

Роден), музику , літературу . В українській літературі імпресіонізм заявив про себе у творчості М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Г. Косинки, частково М. Хвильового, В. Винниченка, А. Головка.

Узявши враження за основний об єкт зображення, імпресіоністи збагатили літературу поглибленим психологізмом у змалюванні образів, відтворенням найтонших змін у настроях людини і природи, ліризованим психологічним пейзажем, розмаїттям і новизною художніх засобів та прийомів . М. Коцюбинський почав писати в імпресіоністичному стилі не одразу, а в 90-х роках минулого століття, пройшовши складний шлях стильових пошуків. Опанувавши засадами імпресіоністичного письма, митець виробив свій неповторний стиль. Детальні реалістичні описи поступаються в нього лаконічним штрихам, окремим деталям, неконкретизованим натякам чи й взагалі розмитим у контурах плямам.

Зовнішнє життя, тобто події, поступається внутрішньому — життю душі й серця героя. Тобто зовнішнього, подієвого сюжету у новелах М. Коцюбинського, як правило, немає. Предметом зображення стає те, що діється в душі героя, в його голові і серці. Враження від навколишнього світу, матеріалізовані у почутті, настрої, переживанні,- ось що становить організуючий центр новелістики М. Коцюбинського імпресіоніста.

Для відображення психологічних станів ліричного героя, його почувань і настроїв, автор послуговується найрізноманітнішими зображальними засобами і прийомами. Особливо велике ф/нкціональне значення має внутрішній монолог героя, що часто нагадує потік свідомості — аморфний, хаотичний, переданий натуралістично.

Цій самій меті служить ліризація оповіді. Найбільш помітна вона в описах природи. Пейзажі відображають не лише красу навколишнього світу, а й складне внутрішнє життя героїв, їх настрій і почуття. Усі ці риси якнайповніше втілилися в новелі «Інтермеццо», створеній 1908 Року. V»‘ Сюжет новели можна переповісти одним реченням.

Ліричний герой, митець, утомлений життям і людським горем, хоче втекти від усього, відпочити, зустрітись і побути наодинці з природою, забути про все, розкошувати серед навколишньої краси, але не може жити без людей, бо йому болить чуже горе, яке входить до нього в душу і не дає їй збайдужіти, очерствіти, скам’яніти.

Бажання ввійти, полинути у безлюдні зелені простори заволоділо персонажем, але тягнулася за ним з міста невидима залізна рука. Врешті — свобода. Та чи це справді так? А все навколишнє: кімнати великого будинку, меблі, люстра — не людська творчість, не часточка душі людини? Справді, хіба можна втекти від людей?

Сім частинок твору цілком присвячені проблемі митець і природа, людина і природа. Чарівними словесними пейзажами, що створені імпресіоністичними зоровими й звуковими образами , автор хотів довести, що людина серед природи стає чистою, відкриває своє серце для краси, правди і добра. Тож на першому плані не сама природа, яку спостерігає ліричний герой, а його душа, що сприймає довкілля.

Тому й серед «дійових осіб» новели не лише сонце, зозуля, жайворонки, а й такі, як моя утома, людське горе. І всі вони символізують настрій, переживання героя.

Розкошування серед чарівної природи було недовгим, бо саме серед цього зеленого безмежного моря степової краси ліричний герой таки зустрівся з людиною — із звичайним мужиком. «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню».

Розповідь була вражаюча, сповнена жорстокої правди. На інших зглянувся Бог, і гарячка подушила дітей, а в нього аж п’ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна. Хотіли мати землю, то й мають: хто Усть сиру, хто копає її в Сибіру.

Люди стали жорстокими . Та й сам оповідач-селянин рік лупив Воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду… А найжахливіше те, що цей звичайний мужик розуміє причину людської ницості:

«Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?».

Розповідь селянина викликає гнів і обурення ліричного героя. Він більш не може і не хоче залишатися на самоті. Гармонія природи, яка пробудила в ньому потребу в спілкуванні з людьми, сприяє ще більшій чутливості до чужого горя, народжує бажання бути в перших рядах борців проти насилля і зла.

Тому рефреном звучать у новелі слова «Говори, говори…» Це не стільки звернення до селянина, скільки наказ собі слухати і пройматися болями народу.

Інтермеццо ліричного героя тривало недовго, воно було тимчасовим періодом у його житті. Але цей відпочинок наодинці з природою дав можливість йому переконатися, що людина, а тим більше художник, не може відокремлювати себе від проблем світу. Тільки в житті серед людей і для людей є сенс.

У цьому ідея твору.