Канетти елиас

Дата народження — 25 липня — 1905 Дата смерті — Австрійський письменник і драматург болгарського походження елиас Канетти народився в сефардской єврейській сім’ї в Рущуке (Болгарія), багатонаціональному портовому місті в нижньому плині Дунаю. Він був старшим із трьох синів у сім’ї процвітаючих комерсантів, рідною мовою яких був ладино, діалект іспанського, на якому говорили сефарди. Дід К. з батьківської сторони знав сімнадцять мов, а батьки елиаса, Матильда (Ардитти) і Жак Канетти, що одержав утворення у Відні, удома говорили тільки по-німецькому — на цій же мові став писати і їхній син, елиас.

Коли К. було 6 років, його сім’я переїхала в Манчестер, де хлопчик надійшов у школу, вивчив англійську мову й почав читати класиків, на чому наполягав його батько, якому у свій час довелося закинути літературу й зайнятися традиційним у сім’ї бавовняним виробництвом. За словами К., батько сказав йому: «Ти будеш займатися тим, чим захочеш». Менш чим через рік батько К. раптово помер, і мати вернулася з дітьми на континент, де стала займатися з К.

Німецьким, щоб хлопчик зміг надійти в школу у Відні. Саме впливом матері К. пояснює свою любов до цієї мови.

Пізніше він писав, що без матері й німецької мови, які тісно переплелися у свідомості письменника, його «майбутнє життя стала б безглуздої й незбагненної». Після трирічного навчання у віденській школі К. з 1916 р. по 1921 р.

Учився в Цюріху, що він згодом назве «раєм своєї юності». У ці роки юнак створює свій перший літературний твір, п’єсу у віршах «Юній Брут» («Junius Brutus»В 1921 р. мати К., стурбована тим, що син живе в Цюріху занадто безтурботним життям, відвезла його у Франкфурт у надії на те, що суворі умови післявоєнної Німеччини повернуть юнакові почуття реальності. Тут К.

За три роки пройшов шкільний курс, після чого повернувся у Відень, де, уступаючи бажанню матері, надійшов у Віденський університет на хімічний факультет, що і закінчив в 1929 р. Проте через давнє бажання стати письменником, а також через повну відсутність інтересу до хімії парубок цілком присвятив себе літературі. У цей час К. відвідує відомого австрійського сатирика Карла Крауса, вплив якого, за словами самого К. , полягало в прагненні, що з’явився в нього, навчитися.

«сполучати мова й особистість». Пізніше К. говорив, що саме Краус навчив його мистецтву слухати: «Слухаючи його, я вже не міг потім не слухати самого себе». Побувавши в 1928 р.

У Берліні, де К. зустрівся з Бертольтом Брехтом, Исааком Бабелем і Георгом Грошем, що починає письменник задумав серію романів про людське божевілля, у кожному з яких герой повинен був представити той або інший тип маніяка Так, в 1935 р. з’явився роман «Осліплення» («Die Blendung») — перший і останній із задуманої письменником серії про безумців. Герой роману Кин, учений-пустельник, живе у віденській квартирі, забитою його величезною бібліотекою. Божевілля Кина починається з того, що він скоропалительно жениться на своїй хатній господарці, що вивозить його в «світло» погрязшего в розпусті міста, отчого герой остаточно божеволіє й кінчає ссобой. Роман, у якому, на думку критиків, К.

Удалося випередити свій час і викрити фашизм, одержав високу оцінку Томаса Манна й інших великих письменників довоєнного часу. Через кілька років після виходу роману він був офіційно заборонений у нацистській Німеччині. Згодом англійська письменниця Айрис Мердок назвала «Осліплення» «однієї з деяких великих книг нашого сторіччя». Мер-Дока присвятила ДО. свій роман «Втеча від чарівника», а сам К., можливо, послужив прототипом для її «чарівника», всесильного філософа, головного героя роману В 30-е рр. К.

Написав дві п’єси — «Весілля» («Die Hochzeit», 1932) і «Комедію марнославства» («Die Komodie der Eitelkeit», 1934), у яких зло висміюються людські слабості і які є предтечей театру абсурду. Більше пізня драма К.

«Обмежені строком» («Die Befristeten», 1952), поставлена в Англії в 1956 р., — це філософська п’єса про суспільство, у якому кожний знає точний момент своєї смерті; як і в ранніх п’єсах, в «Обмежених строком» драматург користується прийомами театру абсурду Поширення нацизму й систематичне переслідування євреїв у Німеччині змусили К. виїхати з Відня в Париж. Коли ж нацистська петля над Європою стала затягатися ще тугіше, письменник переїжджає в Лондон, де й живе донині. У Лондоні К.

Приступає до багаторічної наукової праці, у результаті якої створює свій шедевр «Маса й влада» («Mass und Macht», 1960), багатогранне дослідження про масові рухи із залученням фольклору, міфології, літератури й історії. Думка про цю працю виникла в К.

Під впливом подій того дня, що він назвав самим вирішальної в його житті: 15 липня 1927 р. майбутній письменник стало свідком пожежі у віденському Палаці правосуддя, підпаленого групою робітників, що бунтують. Глибоко вражений побаченим, К. вирішив зайнятися психологією юрби В 1981 р. К.

Одержує Нобелівську премію по літературі «за добутки, відзначені широтою світогляду, багатством ідей і художньою силою». У своєму привітальному мовленні Йоханнес едфельд, член Шведської академії, високо оцінив «великий роман «Осліплення» як найвидатніше з добутків К.», додавши при цьому, що «у книзі так багато фантастичного й демонічного, що поневоле напрошуються асоціації з такими російськими письменниками XIX в., як Гоголь і Достоєвський». Потім едфельд назвав «Масу й владу» «авторитетною працею, ціль якого пояснити й викрити…

Релігію влади». Хоча К. був присутній на церемонії нагородження, Нобелівської лекції він не читався Випустивши у світло своя капітальна праця, К. продовжує писати книги про психологію літературної творчості.

Такий, наприклад, «Ще один процес Кафки: листа до Фелице» («Der andere Prozess: Kafkas Briefe an Felice», 1969), де робиться спроба намацати зв’язок між життям і творчістю Кафки. К.

Випускає й дві книги автобіографічного характеру: «Урятована мова» («Die gerettete Zunge», 1980) і «Смолоскип у юшці» («Die Fackel im Ohr», 1982). Вчасно одержання Нобелівської премії К. найкраще був відомий західноєвропейським читачам, які володіли німецькою мовою й могли по достоїнству оцінити ясна ощадлива мова в традиціях Гете. Один з перекладачів К., Иоахим Нойгрошель, уважав, що стиль К. у різний час бував різним: «У його ранніх добутках дуже складний синтаксис, зате спогади його прозорі й безпосередні.

Хоча він і пише по-німецькому, мова цей є для нього виученим, отчого стиль його добутків відрізняється більшою точністю, розмаїтістю й багатством». Подібно багатьом письменникам свого покоління, К.

Був змушений перенести вигнання, якому не раз піддавалися його предки. «Оскільки я єврей, мова мого інтелекту залишається німецьким, — говорив К., — однак я несу в собі спадщина всіх народів». «У К.-вигнанця, — як відзначалося в доповіді Шведської академії, — є тільки одна батьківщина, і батьківщина ця — німецька мова». Завдяки «Осліпленню» К.

Зайняв видне місце в тій традиції європейської літератури, що представляє Кафка, а після того як цей роман був переведений на інші мови, К. одержав визнання як у широкого західного читача, так і в академічних колах, де його слава постійно продовжувала рости. За свої добутки, що володіють загальнолюдськими достоїнствами, він був названий «письменником XVIII в., що живе в XX». За словами критика Джорджа Стайнера, «сам факт існування такого письменника, як К. , є честю для літератури». Айрис Мердок помітила, що «К.

Зробив те, що повинні робити філософи й що вони раніше робили… Він також продемонстрував взаємодію «міфічного» з повсякденним у людському житті». Американський критик Сьюзан Зонтаг відгукнулася про К. як про людину, «гостро почуває відповідальність за слова; у своїх добутках він намагається поділитися тим, що довідався завдяки своєму уважному ставленню до миру.

І це не якась догма, а суміш болю, гарячності, скорботі й ейфорії. Жагуча свідомість породжує пристрасть». В 1934 р. К. женився на Венеції Тоубнер-Калдерон, з якої він уперше зустрівся на одній з лекцій Карла Крауса в 1924 р.

Після її смерті (1963) письменник жениться в другий раз на Гере Бушор і живе разом із дружиною й сином у Цюріху й Лондоні. Британське громадянство К. одержав в 1952 г. Крім Нобелівської премії (К.

Став першим болгарином — Нобелівським лауреатом) письменник був визнаний гідним багатьох інших літературних нагород, у тому числі Міжнародного Паризького призу (1949), Письменницької премії м. Відня (1966), Мюнхенської премії Георга Бюхнера (1972), Дортмундской премії Неллі Закс (1976) і премії Кафки (1981), однієї з найбільш престижних літературних нагород Австрії