Культова фігура вісімдесятих. Висоцький

Касети з його піснями переписували неськінченно-і затирали до дір від постійного прослуховування. Його обожнювали все — і підлітки, хрипкими голосами в під’їздах певшие «під Висоцького», і запеклі театрали, і питущі офіцери в далеких гарнізонах, і інтелігенти, і кримінальники, і дисиденти, і кагэбэшники. Від тайги до британських морів. І кожний знаходив сває, лише про нього ськазане, до болю рідне. Було й про тещу. Було й про валю.

Було й про війну. І про спорт. І про алкоголіків. І про шизофреніків. І про моряків-шоферів. І про ськелелазів. І все — зненацька, щиро, забавно, без дурного офіціозу й зайваї слізливасті.

Органічний сплав артистичного дарування, сваєрідної манери виконання й щирості стварив чудо. Але й тексти пісень, самі по собі, не тільки «довадилися до двару», але й легко запам’ятовувалися, ставали істинно народними — і при цьому гаряче улюбленими. Як, наприклад, відразу розійшлася по країні після фільму «Вертикаль» «Пісня про друга»: Якщо друг виявився раптом И не друг і не варог, а так… Якщо відразу не розбереш, Поганий він або гарний…

Він багато писав і співав про війну. Про війну тоді писали все. Але в його піснях звучало особисте: не те, що почувала країна, громадськість і т. п., не те, що покладалося почувати, а те, що дійсно відчувалося — і вано не здавалося дрібніше, а зачіпало глибше. Його пісні про війну дивно людяні. …Він мовчав невлад і не в такт підспівував, Він завжди говарив про інше, Він мені спати не давав, він зі сходом вставав, А вчора не повернувся з бою… І як пронизлива звучить: Нині вирвалося — начебто з полону весна — Помилкова окликнув його я: «Друг, залиши покурити!» — а у відповідь — тиша…

Він учора не повернувся з бою. Його пісні — сваєрідна енциклопедія народного життя.

Сатира, гротеськ — і відразу глибоко ліричні рядки, і дуже особисті, наболілі,.. Я не люблю впевненості ситої, Уж краще нехай відмовлять гальма. Прикро мені, коли слова «честь» забуте И коли в честі наклепи позаочі. Коли я бачу зламані крила, Немає жалості в мені, і не спроста: Я не люблю насилья й бессилья, От тільки жаль розп’ятого Христа. Я не люблю себе, коли я боюся, Я не терплю, коли безневинних б’ють.

Я не люблю, коли мені лізуть у душу, Тим більше, коли в неї плюють. Він працював з повною самовіддачею, «на нерві», заганяючи себе, як кінь. І сам почував, що надто… але натура не дозваляла жити по-іншому. Начебто передчував, що жити залишилося небагато.

Він уколював, як каторжний — у театрі, на концертах — але було відчуття, що всі впустую, що Слова грузне в павутині неправди й лицемірства. Його обожнювала країна — від мала до велика, — а офіційно його як би й не було. Самопальными касетами можна було заповнити невелике море, а пластинок — раз-два й обчелся. Так і жив. Мотався з гастролями.

Виступав у якихось закуткових клубах і дико утомлювався. Мучила депресія, намагався рятуватися споконвічним російським засобом — алкоголем і новамодним іноземним — наркотиками. Що тільки наблизило розв’язку.

Завдяки Висоцькому, Галичеві, Окуджаве, Визбору, Кімові давно забутий — середньовічний — жанр бардовськой пісні знайшов нове життя, заваював заслужені любов і повагу. Але, не будь Висоцького, авторська пісня залишилася б захопленням досить невеликої групи прихильників. Висоцький як аудиторія подарував їй всю країну. Прийшов новий час. І пролунали нові пісні: Андрій Макаревич, Віктор Цой, Ілля Годувальників, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков…

Не будь у їхніх авторів дитячого захоплення Висоцьким — чи почули б ми їх?