Ліричний мир А. А. Ахматовій

Твір по літературі: Ліричний мир А. А. Ахматовій

И все-таки довідаються голос мій,

И все-таки йому знову повірять

А. Ахматова

Дивні рядки Ахматової ввійшли в мою душу так: у дитинстві я босоніж бігала по самому краєчку берега моря, про яке потім, уразившись точності сприйняття поета, прочитала в поемі «У самого моря»:

Бухти розрізали низький берігся

Всі вітрила втекли в море,

А я сушила сольову косу

За версту від землі на плоскому камені…

Пізніше прокинувся інтерес до поезії взагалі, Ахматова ж стала самим улюбленим поетом. Дивувало тільки одне: як могли такого поета так довго не друкувати й так довго взагалі не вивчати в школі! Адже Ахматова по силі свого дарування, майстерності й таланта коштує поруч із геніальним Пушкіним, якого вона так ревниво любила, розуміла й почувалася

Сама Ахматова довгі роки жила в Царському Селі, що стало для неї одним з найдорожчих місць на землі на все життя. І тому що «тут лежала його треуголка й розпатланий томик «Хлопці», і тому що для неї, сімнадцятилітньої, саме там «зоря була себе самої алее, у квітні запах прілі й землі, і перший поцілунок…», і тому що там, у парку, минулому побачення з Миколою Гумилевим, іншим трагічним поетом епохи, що став долею Ахматової, про яке вона потім напише в страшні по своєму трагічному звучанню рядках:

Чоловік у могилі, син у в’язниці,

Помолитесь про мене…

На рубежі двох сторіч народилася велика російська поетеса Ганна Андріївна Ахматова. Вірніше, великий російський поет, тому що сама Ахматова слово «поетеса» ненавиділа й називала себе тільки поетом…

Великий вплив, може бути, на її поетичне становлення мало те, що Ахматова дитячі роки провела в Царському Селі, де саме повітря було просочено поезією, де

Смаглявий отрок бродив по алеях,

В озерних сумував берегів,

И сторіччя ми плекаємо

Ледве чутний шелест кроків

«Ледве чутний» для нас. І хоча теж неголосний для Ахматової, але ведучий її по потрібному шляху, що допомагає проникнути в людську душу, особливо жіночу. Її поезія — це поезія жіночої душі. Чи можна відокремлювати — «жіноча» поезія, «чоловіча»? Адже література загальлюдяна. Але Ахматова могла з повним правом сказати про свої вірші:

ЧиМогла Бичі немов Дант творити,

Або Лаура жар любові восславить?

Я навчила жінок говорити…

Перші вірші Ахматової — це любовна лірика. У них любов не завжди світла, найчастіше вона несе горе. Частіше вірша Ахматової — це психологічні драми з гострими сюжетами, заснованими на трагічних переживаннях. Лірична героїня ранньої Ахматової відкинута, разлюблена, але переживає це гідно, з гордою смиренністю, не принижуючи ні себе, ні улюбленого

У пухнатій муфті руки холоділи

Мені стало страшно, стало якось смутно.

ПРО, як повернути вас, швидкі тижні

Його любові, повітряної й хвилинної!

Герой ахматовской поезії складний і багатоликий. Він — коханець, брат, друг, що з’являється в різні ситуаціях

Але поезія Ахматової — це не тільки сповідь закоханої жіночої душі; це й сповідь людини, що живе всіма лихами й страстями XX століття, але ще, за словами О. Мандельштама, Ахматова «принесла в російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського роману XIX століття».

Кожний її вірш — маленький роман:

Проводила друга до передньої

Постояла в золотий пилу

З колоколенки сусідньої

Звуки важливі текли

Кинута! Придумане слово —

Хіба я квітка або лист?

А ока дивляться вже суворо

У потемніле трюмо.

Але самою головною любов’ю в житті А. Ахматовій була любов до рідної землі, про яку вона напише після, що «лягаємо в неї й стаємо нею, того й кличемо так вільно своею».

У важкі роки революції багато поетів емігрували з Росії за рубіж. Як ні важко було Ахматовій, вона не покинула свою країну, тому що не мислила свого життя без Росії

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край глухої й грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх відмию,

Із серця вийму чорний сором,

Я новим ім’ям покрою

Біль поразок і образ».

Але равнодушно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої Не опоганився скорботний дух

Любов до Батьківщини в Ахматової не предмет аналізу, міркувань. Буде Батьківщина — буде життя, діти, вірші

Немає її — немає нічого. Ахматова була чесним і щирим виразником лих, нещасть свого століття, старше якого вона була на десять років. Доля її трагична:

А я йду — за мною лихо,

Не прямо й не косо,

А в нікуди й у ніколи,

Як поїзда соткоса.

Ці вірші були написані в часи сталинщини. І хоча Ахматова не була піддана репресіям, для неї це було лихоліття. Її єдиний син був арештований, і вона вирішила залишити пам’ятник йому й всім людям, які постраждали в цей час. Так народився знаменитий «Реквієм». У ньому Ахматова розповідає про важкі роки, про нещастя й страждання людей:

Зірки смерті стояли над нами,

И безвинна корчилася Русь

Під кривавими чоботями

И під шинами чорних марусь.

Це був добуток такий обвинувальної й обличающей сили, що, склавши, його можна було тільки зберегти в пам’яті. Надрукувати його в той час було неможливо — це було рівносильно власному смертному вироку

Але в жодній з її книг, незважаючи на все важке й трагічне життя, на весь жах і приниження, пережиті нею, не було відчайдушності й розгубленості. Ніхто ніколи не бачив її з пониклою головою. У своєму житті Ахматова знала славу, безславність і знову славу

Я — голос ваш, жар вашого диханья,

Я — відбиття вашої особи

Війна застала Ахматову в Ленінграді. У липні 1941 року вона написала вірш, що облетів всю країну:

И та, що сьогодні прощається з милим, —

Нехай біль свою в силу вона переплавиться

Ми дітям клянемося, клянемося могилам,

Що нас скоритися ніхто не змусить

Загальнонародне горе — це й особисте горе поета

Почуття причетності рідній землі стає майже фізичним: Батьківщина — «душу й тіло» поета. Народжуються великі карбовані рядки, які в лютому 1942 року пролунали в знаменитому вірші «Мужність»:

Година мужності пробив на ваших годинниках,

И мужність нас не покине

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Не гірко залишитися без даху, —

И ми збережемо тебе, російське мовлення,

Велике російське слово

Зберегти рідну землю й рідне мовлення — для Ахматової поняття рівнозначні. Значимість слова дорівнює значимості життя:

Іржавіє золото, і зотліває сталь,

Кришиться мармур. До смерті все готов. о

Усього прочнее на землі — сум,

И долговечней — царствене слово

Переживаючи з народом трагедію фашистської навали, радість повернення в Ленінград, що радів зі своїм народом у День Перемоги, А. А. Ахматова сподівалася, що доля нарешті-те змилується над нею. Але тут гримнуло сумно відоме ждановское постанову 1946 року. Життя для Ахматової немов зупинилася. Після висновку зі Сполучника письменників її позбавили навіть продовольчих карток

Друзі організували таємний фонд допомоги Ахматовій. По тимі часам це було щирим героїзмом

А. А. Ахматова розповідала про це через багато років: «Вони купували мені апельсини й шоколад, як хворий, а я була просто голодна…»

На довгі роки ім’я Ахматовій було викреслено з літератури. Влади зробили всі, щоб про неї забули. Але поет гірко й мудро посміхається над своєю долею, над своїми гонителями:

Забудуть! От чим здивувалися

Мене забували сто раз

Сто разів я лежала в могилі,

Де, може бути, я й зараз.

А Муза й глухнула, і сліпнула,

У землі зотлівала зерном,

Щоб після, як Фенікс із попелу,

У тумані повстати блакитному

Такий ліричний мир Ахматової: від сповіді жіночого серця, ображеного, обуреного, але люблячого, до приголомшливому душу «Реквієму», що увібрав весь «стомильонний народ…».

Колись замолоду, ясно передчуваючи свою поетичну долю, Ахматова проронила, звертаючись до царскосельской статуї А. С. Пушкіна:

Холодний, білий, почекай,

Я теж мраморною стану

И майже через тридцять років гірка думка про її пам’ять і пам’ятник звучить в «Реквіємі»:

А якщо коли-небудь у цій країні

Спорудити задумають пам’ятник мені,

Согласье на це даю торжество,

Але тільки з условьем — не ставити його

Ні біля моря, де я народилася:

Остання з морем розірваний зв’язок

Ні в царському саду в заповітного пня,

А тут, де стояла я триста годин

И де для мене не відкрили засув

Я б поставила А. А. Ахматовій не один, а багато пам’ятників: босоногому приморському дівчиську в Херсонесі, чарівної царскосельской гімназистці, витонченій прекрасній жінці з ниткою чорного агата на шиї в Літньому саду, де «статуї пам’ятають її молодий». І ще там, де вона хотіла, — напроти ленінградської в’язниці, там повинен стояти, по-моєму, пам’ятник постарілої від горя жінці із сивим чубчиком, що тримає в руках вузлик з передачею для єдиного сина, вся провина якого полягала тільки в тім, що він був сином Миколи Гумилева й Ганни Ахматової — двох великих поетів…

А може бути, зовсім і не потрібно мармурових статуй, адже є вже нерукотворний пам’ятник, що вона спорудила собі слідом за своїм великим царскосельским попередником, — це її вірші…