Літературна діяльність Альберта Камю

Перші нотатки та есе Камю при всій їх незрілості містять деякі важливі мотиви: анархічний бунт проти суспільних умовностей, втеча у світ мрій, приниження раціонального начала в мистецтві. Взагалі твори Камю пронизані кризовим станом духу, характерним для значної частини європейської інтелігенції після Першої світової війни. Восени 1935 р. Камю вступив в алжирську секцію комуністичної партії Франції.

Він розглядав комунізм як «перший крок, як аскезу, який готує грунт для більш духовної діяльності». За завданням партії вів пропагандистську роботу серед мусульман. У 1936 р. Камю очолив Театр роботи, де виступив як режисер, актор і автор. У театрі були поставлені п’єси за творами А. Жида, А. Мальро, А. Пушкіна, Ф. Достоєвського.

У 1937 р. Камю вийшов з комуністичної партії. У тому ж році він видав збірник есе «Зворотний бік і обличчя», головною проблемою якої стало питання про придбання особистістю гідності в абсурдному світі.

Камю говорить «так» життя, незважаючи на абсурдність буття, тому що необхідно «бути самому вічною радістю становлення…» Створюючи в збірнику ліричних есе «середземноморський міф», Камю прагне втекти від хаосу історії в мудрість природи. Під час окупації фашистами Франції Камю вів підпільну роботу в організації «Комба». «Сторонній» мав величезний успіх, надовго ставши одним з найбільш читаних творів французької літератури XX ст. Повість отримала високу оцінку критики.

Примітним є в чомусь перебільшений захоплений відгук про твір відомого французького критика Г. Пікона: «Якщо б через кілька століть залишилася лише ця коротка повість як свідчення про сучасну людину, то її було б достатньо, як досить прочитати «Рене» Шатобріана, щоб познайомитися з людиною епохи романтизму «.

Герой повісті Мерсі — узагальнений образ, Який представляє екзістенціалістіческій варіант «природної людини». Розірвавши внутрішні зв’язки з суспільством, дрібний службовець Мерсо живе з усвідомленням абсурдності буття. Це гостре відчуття абсурду робить його «стороннім», якому чужі цінності і норми суспільства. Мерсо живе, підкоряючись інстинктам, гостро відчуваючи красу природного світу.

У Мерсі криється небуденний ліричний дар.

Майже несвідомо він вбиває людину. У другій частині повісті історія головного героя в процесі судового розслідування виникає ніби у кривому дзеркалі. Мерсо засуджують, по суті, не за вчинене вбивство, а за спробу знехтувати умовними формами загальноприйнятих відносин між людьми, за порушення правил гри, зате, що він «сторонній».

Камю ставить свого героя в типову для екзистенціалістів «прикордонну ситуацію», тобто в ситуацію вибору перед лицем смерті й абсурду, коли, згідно екзистенціалістські філософії, настає прозріння.

Мерсо обирає свободу знати, що світ абсурдний. Відмовившись піти на компроміс, Мерсо приймає смерть. Ж. Греньє в одному зі своїх листів до автора «Стороннього» відзначав вплив Ф. Кафки на стилістику повісті.

Камю відповів вчителю, що вчився «у Кафки духу, але не стилю». Між тим, незважаючи на очевидну різницю у стилістиці Кафки та Камю обидва вони тяжіли до притчевий формам жанрового мислення, для обох характерна лаконічність мовної форми при філософській глибині змісту. Відзначаючи зовні безпристрасний тон розповіді в «Сторонній», Р. Варт говорив про «нульовий градусі листи» в повісті. Дійсно, Камю переконаний, що життя проста, що люди все ускладнюють, а тому й говорити про неї потрібно просто, без метафор, натяків, складних культурних ремінісценцій, за якими криється прагнення втекти від усвідомлення трагізму людської долі. Етапним для Камю твором стала книга «Міф про Сізіфа», яка завершує перший період у творчості письменника. «Міф про Сізіфа» має підзаголовок: «Есе про абсурд».

Проблеми абсурду і «верховного самогубства» як вираження людського бунту проти нього, стають центральними у цьому циклі.

У «Міфі про Сізіфа» Камю дає визначення абсурду: «Сам по собі світ просто не наділений розумом: це все, що можна про нього сказати. Але зіткнення цієї ірраціональності з відчайдушним бажанням ясності, заклик до якої звучить у глибинах людської істоти, — ось що абсурдно. Абсурд залежить в тій же мірі від людини, як і від світу «.

Абсурд призводить до бунту проти Бога і людської долі. Джерелом екзистенціалістів у розробці цієї проблематики Камю вважає Ф. Достоєвського. Кирилова, одного з персонажів «Бісів», Камю трактує як «людину абсурду», для якого самогубство стало єдиним засобом звільнитися від муки абсурду. Кирилов — логічний самогубець: якщо життя не має сенсу, то немає сенсу і проживати її.

Для Камю визнання абсурду — не кінцевий висновок, а лише початкова точка в пошуку справжніх цінностей.

Проблемі метафізичного бунту присвячена п’єса Камю «Калігула». Безпосереднім історичним джерелом сюжету є твір римського історика і письменника Светонія «Про життя дванадцяти цезарів». За свідченням Крістіан Галендо, в 1937 р. Камю читав «Калігулу» Светонія. Він був здивований цією особистістю.

Він постійно говорив про нього і головним чином його «грав». У процесі художньої обробки історичного матеріалу Камю відмовився від конкретно-історичного аналізу і розглядає головного героя як носія метафізичного бунту, а його трагедію — як трагедію «верховного самогубства». У 1958 р. в передмові до американського видання збірки п’єс Камю писав: «Калігула» — це історія «верховного самогубства». Історія, яка у вищій мірі трагічна і людяна.

З вірності самому собі, невірний щодо ближніх, Калігула погоджується померти, осягнувши, що ніхто не може врятуватися поодинці і що не можна бути вільним виступаючи проти інших людей «.

Втративши кохану жінку, молодий імператор усвідомлює просту істину: «Люди вмирають, і вони нещасні». Калігулу бісить заспокійливе брехня, яка його оточує. Він прагне до абсолюту, хоче «жити за правдою». Але абсолют недосяжний. Імператор прагне змінити існуючий порядок буття. Його влада і свобода безмежні.

Розуміння абсурдності життя робить з доброї і споглядального Калігули жорстокого тирана, який вбиває своїх підданих. У фіналі п’єси Калігула зазнає поразки. Він усвідомлює свою неправоту і тому сам прирікає себе на смерть.

Знаючи про заплановане змові, він нічого не робить, щоб запобігти його. «Якщо правда Калігули в його бунті, то його помилка — у запереченні людей. Не можна все зруйнувати, не зруйнувавши самого себе «, — писав згодом Камю. П’єса була поставлена у паризькому театрі Еберта.

Прем’єра відбулася 25 вересня 1945 Роль Калігули виконував Жерар Філіп. Образ Калігули викликав у глядачів закономірні асоціації з А. Гітлером, хоча, як справедливо відзначають дослідники творчості Камю, «під час написання тексту Камю був далекий від задуму створити п’єсу з історичним ключем».

У 1957 р. Камю став лауреатом Нобелівської премії з літературі. Премія була присуджена письменникові «за його значну літературну діяльність, яка з надзвичайною проникливістю висвітлила проблеми людської совісті в нашу епоху». Виступаючи з нагоди вручення йому Нобелівської премії з промовою, яка отримала назву «Шведської мови», Камю виклав основні засади своєї естетики. Він покладає на художника відповідальність за все, що відбувається навколо.

Камю відзначає зростаючу роль мистецтва і художника в сучасному світі, а призначення мистецтва вбачає у «заперечення брехні і опорі гніту». У 1959 р. Камю здійснив інсценізацію «Бісів» Ф. Достоєвського, а незабаром загинув в автомобільній катастрофі. Ф. Моріак, кажучи про місце Камю в сучасній культурі, зазначав: «Молодий людина жадає моральних настанов… І заслуга Камю полягає саме в тому, що він задовольняє цю потребу «.