Літературна творчість Лермонтова в період юності

У юності Лермонтова не було світла і віри. Він виріс в душевній пустелі, і жив у ній, і сам себе на неї прирікав, і не міг з неї вибратися. Серед відчайдушною порожнечі тон життя, якій він жив, залишалося одне: зберегти те, що намагався знищити в своїх підданих Микола I, — свободу думки і духу. Зберегти інтерес до людей. Намагатися зрозуміти їх душі, їх трагедію.

Це він і робив все своє життя. П’ятнадцятирічним хлопчиком він написав «Монолог»: Повір, нікчемність є благо в тутешньому світі.

До чого глибокі пізнання, жага слави, Талант і палка любов свободи, Коли ми їх вжити не можемо?

Ці рядки можна поставити епіграфом до всієї творчості Лермонтова. Серед його ранніх віршів чимало наївних, недосконалих, просто слабких, але в усьому, що він писав у юності, вже видно його особу; видно рано сформувався і рано зневірений людина.

Ми, діти півночі, як тутешні рослини, Квітнемо недовго, швидко в’януть… Як сонце зимове на сірому небосхилі, Так похмуро життя наше. Так недовго Її одноманітне теченье І душно здається на батьківщині, І серцю тяжко, і душа тужить

Кращі люди покоління Лермонтова справді «цвіли недовго». Загинув від сухот відданий у солдати поет Полежаєв, рано померли Бєлінський, Станкевич, Грановський, і сам Лермонтов не дожив до двадцяти восьми років. «Після декабристів, — пише Герцен, — всі спроби засновувати товариства не вдавалися дійсно; бідність сил, неясність цілей вказували на необхідність іншої роботи — попередньої, внутрішньої». Цю «попередню, внутрішню роботу» виконував Лермонтов. У його віршах покоління усвідомлювало і починало розуміти свою трагедію:

Не знаючи ні любові, ні дружби солодкої, Серед бур порожніх нудиться юність наша, І швидко злоби отруту її похмурий, І нам гірка охолов життя чаша, І вже ніщо душі не веселить.

Так закінчується вірш «Монолог», написане п’ятнадцятирічним хлопчиком. Це не звичайний юнацький песимізм; Лермонтов ще не вмів пояснити, але вже помітив і зрозумів, що людина не може бути щасливий, позбавлений можливості діяти. Через десять років після «Монологу» він напише роман «Герой нашого часу», де пояснить психологію свого покоління і покаже безвихідь, на яку приречені його однолітки.

З тих пір, як п’ятнадцятирічний хлопчик зізнався: «У думці своє я створив світ інший» — до пострілу Мартинова пройшло всього Дванадцять років. У них вмістилася вся літературна життя Лермонтова. Сотні віршів, поеми, драми, повісті, роман — все написано за ці дванадцять років. І всюди — у віршах, в драматургії, в прозі — перед нами сам автор. Коли починаєш читати підряд твори Лермонтова, виявляєш, що він часто повторював, переносив з одного вірша до іншого цілі строфи, навіть сторінки. Наприклад, «Бажання», про який ми вже говорили: «Відчиніть мені в’язниці» — написано в 1832 році, а в 1837 — «В’язень», з тим же початком.

У поемі «Ізмаїл-Бей» є дві пісні: одна з них, інакше оброблена, пізніше увійде до «Белу», інша майже дослівно повториться в поемі «Втікач». Арсеній з поеми «Боярин Орша» майже повністю вимовляє майбутню сповідь Мцирі:

Ти слухати сповідь і мою Сюди прийшов! — Дякую. Не розумію, що була У вас за думка? — Мої справи І без мене ти повинен знати, А душу можна ль розповісти? Ці повторення бентежать нас: як же так?

Навіщо він переписував сам себе?

Він не переписував. Він готувався. Багато його віршів, і цілі поеми, і цілі п’єси — це як би начерки, може бути, навіть чернетки його майбутніх творів. Деякі з них він встиг написати: поеми » Демон «, «Мцирі», роман «Герой нашого часу».

Але багато його книги не написані і не будуть прочитані нами ніколи. Майже завжди він писав про себе — і в той же час завжди готувався написати не про себе. Про людину свого покоління. Про героя свого часу. І, може бути, вся його поезія — підготовка до незбагненного підйому на вершину його прози.

Досліди драматургії, перші прозові твори — це теж підготовка, теж начерки, ескізи, підхід до майбутнього герою роману.