Людина й природа в поезії Лермонтова Лермонтов М. Ю

Людина й природа в поезії Лермонтова
Опальний ангел,

С небом розлучений

Унивний демон, що полюбило пекло,

Вітрів і 6ypь величезних дивний

Брат,

Душею внимавший пісні зірок всезвонной.

До Бальмонт

Михайло Юрійович Лермонтов — один із загадкових російських поетів. На жаль, він дуже рано загинув: був убитий на дуелі в неповні двадцять сім років. Але встиг за своє коротке життя так багато.

Уже в ранній ліриці Лермонтова проявляється одна істотна особливість його творчості: воно суб’єктивно й оригінально, що характерно для романтичної поезії

У розумі своєму я створив мир інший

І образів інших существованье;

Я ланцюгом їх зв’язав між собою,

Я дав їм вид, але не дав їм назви…

Так писав поет у вірші «Російська мелодія».

Що ж за герой коштує в центрі поетичного миру Лермонтова? Це «горда душа», здатна на великі почуття. Але мир недосконалий, і почуття незадоволеності не залишає поета. Лермонтов виразив у своєї — поезії настрій епохи, — сумніви, глибокі роздуми про життя без надії на майбутнє

Дізнання своєї винятковості у світі, де царює лише посередність, знову й знову викликає відчуття сумної самітності. Цей стійкий у лірику Лермонтова мотив звучить і в добутках, на перший погляд, присвячених природі. Але в поета особлива природа: у ній усе підлегло тим же законам, які ми спостерігаємо в нашім людському світі. Там розігруються ті ж драми, що й серед людей. «Тихенько плаче» покинутий хмаринкою самотній старий стрімчак. А як близький до ліричного героя Лермонтова листок, цей вічний мандрівник, що відірвався «від гілки рідної», нікому не потрібний, «не знаючого сну й спокою». Як характерно те, що «до строку дозрів він». Адже саме так напише Лермонтов і про ціле покоління, зрівнявши його з «плодом, до часу созрелим» (вірш «Дума»).

Прийом одушевления природних явищ — не рідкість у поезії. Лермонтов одним з перших у російської поезії став залучати порівняння з миру природи стосовно до людини. «Він був схожий на вечір ясний», — напише поет Одемоне.

Особливо мені сподобався вірш «Вечір після дощу». Картина людського життя переплітається з картиною природи. Поет побачив, вірніше, «примітив» квітку. Він так само самотній, як і поет. Але Лермонтов глибше ховає свої почуття, увівши у вірш образ дівчини «у сумі фатальний». І наприкінці вірша все змішалося: страждання поета, дівчини, квітки, що коштує один «меж омоченних трав».

Главу свою схиливши, він коштує,

Як дівчина в сумі фатальної:

Душа вбита, радість над душею;

Хоч сльози ллє з полум’яних очей,

Але пам’ятає все про красу своєї

У пізній ліриці Лермонтова природа часто є умиротвореною й заспокійливою. Вона втілює собою досконалість, гармонію, особливо такі почуття викликають небо й зірки. Гармонія природи протиставляється дисгармонії в душі людини:

У небесах урочисто й чудно!

Спить земля в сияньи блакитному…

Що ж мені так боляче й так важко?

Чекаю ль чого? чи жалую про що?

Природа може приховувати небезпеку, здатися ворожої людині, як це відбувається в поемі «Мцири»: «И мільйоном чорних очей дивилася ночі темрява», героя «жалить вогонь безжалісного дня».

Але всі частіше природа вабить людину, як рідна стихія, близька його душі: «ПРО, я, як брат, обійнятися з бурою був би радий», «Очами хмари я стежив, рукою блискавки ловив» («Мцири»).

Природа для поета — це чудовий, прекрасний «божий сад». Лише вона може допомогти забутися поетові, примиритися з життям. Він бажає, «щоб, вічно зеленіючи, темний дуб відмінювався й шумів» над його узголів’ям. І Мцири висловлює ту ж мрію перед смертю: «Ти перенесть мене вели в наш сад, у те місце, де цвілі акацій білих два кущі… Трава меж ними так густа…» Тільки це допомагає йому вмерти, примирившись із долею, думаючи про любов: «И с цією думкою я засну й нікого не прокляну».

Поетові-Романтикові близькі вершини чудових гір, високі, недоступні зірки, хмари, хмари й бури. Але Лермонтов удивляється й у дрібні явища навколишнього світу, він любить і «росою окроплена запашна конвалія», і «малинову сливу під тінню сладостной зеленого листка», і «холодний ключ», що грає в яру. У цих рядках з вірша «Коли хвилюється жовтіюча нива…» Лермонтов не описує конкретний пейзаж, а лише згадує улюблені картини природи. І вони викликають розчулення, і мир з’являється гармонічним і справедливим

Світає — в’ється дикою завісою

Навколо лісистих гір туман нічної;

Ще в ніг Кавказу тиша,

Мовчить табун, ріка дзюрчить одна

Споглядаючи красу природи.’Лермонтов переживає високі миті. І це тому, що природа виявляє собою плоди рук Творця в чистому, неспотвореному образі:

Тоді упокорюється душі моєї тривога,

Тоді розходяться зморшки на чолі,

І щастя я можу осягнути на землі,

І в небесах я бачу Бога!