Людина й тоталітарна держава в повісті А. П. Платонова «Котлован»

Повість Андрія Платоновича Платонова » Котлован » з’єднує собі соціальну притчу, філософський гротеск, сатиру, лірику. Письменник не дає ніякої надії, що в далекому майбутньому на місці котловану виросте «місто-сад», що хоч щось підніметься із цієї ями, що неспинно риють герої. Котлован розширюється й, відповідно до Директиви, розповзається по землі — спочатку вчетверо, а потім, завдяки адміністративному рішенню Пашкіна, у шість разів.

Будівельники «загальпролетарського будинку» будують своє майбутнє буквально на дитячих костях.

Письменник створив нещадний гротеск, що свідчить про масовий психоз загальної слухняності, божевільної жертовності й сліпоти, що опанували країною.

Головний герой Вощев є виразником авторської позиції. Серед фантастичних комуністичних керівників і омертвілої маси задумався й гірко засумнівався в людській правоті, що здійснювалася навколо. Замислений «серед загального темпу праці», Вощев не рухається відповідно до «генеральної лінії», а шукає свою дорогу до істини.

Вощев так і не знайшов істини. Дивлячись на вмираючу Настю, Вощев думає: «Навіщо йому тепер потрібний сенс життя й істина всесвітнього походження, якщо немає маленької вірної людини, у якій істина була б радістю й рухом?» Платонов хоче з’ясувати, що ж саме могло рухати людьми, що продовжували рити яму з такою ретельністю. Це нове рабство грунтується на ритуалах нової віри: релігії котловану у викладі Сталіна.

«Котлован» — драматична картина зламування часу. Уже на перших сторінках повісті звучать два слова, які визначали пафос часу: темп і план. Але поруч із ними виникають у повісті інші ключові слова, що вступають із першими в дуже непрості взаємини: зміст що відбувається й роздум про загальне щастя.

«Щастя походить від матеріалізму, товариш Вощев, а не від змісту — говорять Вощеву в завкомі. Ми тебе відстоювати не можемо, ти людина несвідома, а ми не бажаємо опинитися у хвості мас… — Ви боїтеся бути у хвості: він — кінцівка, а самі селу на шию!»

Переломний час народжує нові відносини між людьми, вся Росія зрушила із місця, Вощев бачить «лад дитят-піонерів з утомленою музикою спереду; їздить на своєму візку інвалід Жачев». «От уже другий день ходить профуповноважений по околицях міста й порожніх місць, щоб зустріти безгосподарних мужиків і утворити з них постійних трудівників; спливають на плоті «кулацькі елементи» під звучну музику з рупора «музику великого походу».

Виразна символіка будівництва котловану — поступового обездуховнюється: спочатку скошується жива трава, потім лопати урізаються в теж живий верхній шар грунту, потім довбають мертву глину й камінь.

«Товариш Пашкін пильно постачав житло грабарів радіорупором, щоб під час відпочинку кожний міг набувати сенсу класового життя із труби».

Дуже важливими є в повісті три притчі, у яких відбиваються основні ідеї добутку.

Історія любові майстрового Микити Чиклина, » розрахунок, що відчуває все без свідомості, але з точністю» і існуючого з «безперервно діючим почуттям життя», смутна й коротка: «Тоді вона йому не сподобалася, точно була осоружною істотою, — і так він пройшов у той час повз неї не зупинившись, а вона, може бути, і плакала потім, шляхетна істота». Настільки ж сумна історія інженера Прушевського. І от два несхожих чоловіки, по різних причинах відмовилися від свого щастя , тепер однаково нещасливі. Вони самі прирекли себе на це, припиняючи природний хід життя.

Історія коваля-ведмедя, що володіє всього двома якостями — «класовим чуттям» і «старанним старанням»!

— Скоріше, Міша, а то ми з тобою ударна бригада! — сказав коваль.

Але ведмідь і без того настільки ретельно намагався, що пахнуло смаленою вовною, що згоряє від іскор металу, а ведмідь цього не почував». Так з’являється метафора «працювати як звір». Слідом розвертається інша метафора — «ведмежа послуга».

Ведмідь, старається вже надмірно, губить кування.

По Платонову, якщо людину звільнити від думки, якщо всю її найбагатшу натуру звести до функціонування в якійсь вузькій площині, або до підпорядкування, він перестає бути людиною.

Історія колгоспу імені Генеральної Лінії. Мужик Єлисей страждає «відсутністю свого розуму»: «Єлисей тримав в руці самий довгий прапор і, покірно вислухавши активіста, рушив звичним кроком уперед, не знаючи, де йому треба зупинитися».

Гине дівчинка Настя, хоча її відігріває Єлисей і сторожить Чиклин, що розуміє, «наскільки навколишній світ повинен бути незначний і тихнув, щоб вона була жива!».

Але коли гине активіст, і колгосп спокійно сприймає це, «не маючи жалості до нього, але й не радуючись, тому що говорив активіст завжди точно й правильно, цілком по завіті, тільки сам був до того поганий, що коли все суспільство задумало його один раз женити, щоб зменшити його діяльність, те навіть самі незначній на особі баби й дівки заплакали від суму».

Руйнівне відношення до людей і всьому природному життю — от у чому була шкідлива суть активіста.

Людина в тоталітарній державі втрачає саме головне — здатність думати, почувати, залишатися особистістю. Це велика трагедія. Така людина ніколи не побудує Будинок, він здатний тільки рити котлован.