При згадуванні імені Ганни Ахматовій у мене виникає образ царственої дами, господарки муз. Ця жінка прожила більшу, драматичну й у той же час щасливого життя. Поети «срібного століття» у своїх віршах нерідко визнавалися в любові до цієї королеви російської поезії. У бурах століття Ганна Ахматова втратила майже все, що Бог дає людині на землі для любові й забороняє кому б те не було віднімати в людини. Чоловіка, Миколи Гумилева, розстріляли по неправдивому обвинуваченню в контрреволюційній змові, сина репресували, сама піддавалася гонінням і нападкам з боку не тільки «литударни-ков», але й державних охоронців партійної ідеології.
І все-таки у вогні подій вона не втратила свою царствену поставу, а поезія її завжди була виконана шляхетності, любові й віри в торжество добра над злом У її добутках є багато особистого, чисто жіночого, того, що Ахматова пережила своєю душею, чим вона й дорога росіянинові читачеві. Ахматову хвилювали й доля духовно збіднілого народу, і тривоги російської інтелігенції після захоплення влади в країні більшовиками. Вона передала психологічний стан інтелігентів у тих нелюдських умовах: У колі кривавому день і ніч Болить жорстока знемога… Ніхто нам не хотів допомогти За те, що ми залишилися будинку Чудовим пам’ятником тієї скорботної пори є її знаменитий «Реквієм». У цій поемі Ахматова показала страждання жертв сталінських репресій: Там тюремна тополя гойдається И ні звуку — а скільки там Неповинних життів кінчається… Але, звичайно, основною й головною темою Ганни Ахматовій, я вважаю, є тема любові.
Її вірші про любов відзначені теперішнім драматизмом, і це ставить їх в один ряд зі світовою класикою. Лірична героїня Ахматової готова на жертву заради любові: Милий мій! И я теж. Умру з тобою…
Її улюблений був сам неординарною особистістю, до того ж — відомим поетом. Їхні взаємини дали поштовх поетичному натхненню цих чудових творців. У своїх мемуарах Віра Миколаївна Неведомская згадує: «Ахматова — на противагу Гумилеву — завжди була замкнутої й усюди чужою. У Слєпньові, у сім’ї чоловіка їй було задушливо, нудно й непривітно… » Далі Неведомская згадує, що Ахматова моментально перетворювала, коли розмова заходила про поезію. Вона жила поезією.
Про любов вона писала те із приголомшливою ніжністю: И млосне серце чує Таємну звістку про далекий… Те знову драматично, з тяжким передчуттям: А ранком устанеш із новою загадкою, Але вже не ясної й не солодкої. И обмиєш питочной кров’ю те, що люди назвали любов’ю Останню строфу Неведомская приводить у своїх мемуарах по пам’яті. Це показник того, що вірші Ахматової мають властивість глибоко й надовго западати в душу. Та і як не запасти, коли біль розлуки ріже прямо по живому: Не придумати розлуку бездонней, Краще б відразу тоді — наповал… И, напевно, нас разлученней У цьому світі ніхто не бував Життя й любов Ганни Ахматовій сплітаються в одну нитку. Ці поняття для неї нероздільні Тема Батьківщини також не обійдена нею, Ахматова з більшою художньою майстерністю малює простори російської землі, таким багатостраждальним, сильної духом живучих на ній людей.
Недавно по радіо звучав живий голос Ганни Ахматовій, я немов почула душу, що заговорила, нашої Батьківщини — стільки любові, внутрішньої сили й світла ніс у собі неї голос