Міркування на тему: Природа й людина

Твір по творчості Ч. Айтматова й В. Распутіна. Сьогодні неможливо відкрити газету й не прочитати в ній статтю про чергову екологічну проблему — результаті непродуманих дій людини.

Статті про висихання Севана й Аралу, про вмирання Волги, про вирубання тайги, про стоншення озонового шару в атмосфері Землі. Так чи мало про що ще! Кожний з нас щодня вдихає фенол, сірководень, свинець, цинк і інші смертельні для людини хімічні речовини й з’єднання. Ми повинні визнати, що прийшов час, коли природа, змушена захищатися від непродуманих, нерозумних дій людини, починає знищувати його.

И робить це вона по-різному: небувалими повенями, сильними землетрусами, підвищенням середньорічної температури, а виходить, зміною клімату. Але найстрашніше, що робить природа з людьми, — це позбавляє їхнього розуму.

Людина діловито підрубує сук, на якому сидить сам, не усвідомлюючи гибельности свого заняття. Але ж без чистого повітря, джерельної води, живої й плодоносної землі людство приречене на повільну й болісну смерть Але людина продовжує з убивчою сталістю забруднювати саме ці три необхідних компоненти свого життя — повітря, воду й землю. Кожний зараз добре усвідомлює, що ми стоїмо на грані катастрофи; розривається зв’язок, що тримався століттями між природою й людиною, через нерозумні дії останнього. Швидше за все, ми перебуваємо вже не на грані екологічної катастрофи, а там, усередині тої ситуації, що ніяк, крім екологічного нещастя, назвати нельзя.

Цей твір я хотіла б написати, опираючись на добутки радянських письменників останньої чверті XX століття, але перед цим, я думаю, необхідно відзначити деяку різницю в тих проблемах, які зачіпали російські й радянські письменники у своїх добутках. Якщо в російській літературі попередніх сторіч була видна й підкреслювався той або інший ступінь єдності, взаємозв’язку природи й людини, їхнє злиття, нерозривність один з одним, то в радянській літературі вже видно, наскільки сутужніше стало зблизити природу й людину, наскільки складніше стали їхні взаємини.

Дуже добре сказав А. П. Чехов, міркуючи про несчастливости, «недотепистости» людини. Він уважав, що людина, при нинішніх взаєминах із природою, приречений бути нещасним при будь-якій соціальній системі й при будь-якому рівні матеріального благополуччя. «Людині необхідно не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він зміг би виявити всі свої властивості й особливості свого вільного духу», — говорив Чехов Серед радянських письменників, особливо сильно й гостро зачіпають цю тему, я б назвала Віктора Астафьева, Чингиза Айтматова, Валентина Распутіна. Про творчість двох останніх письменників я й хочу розповісти Дикі коноплі сама по собі ні погана, ні гарна, як і будь-яка інша рослина, що містить у собі наркотичний дурман.

Але людина збирається в далекий шлях, ризикуючи своїм життям і волею, для того, щоб нарвати «травички» або зібрати на своє липке від поту оголене тіло «пластилін» — вищий сорт наркотичної отрути. При інших умовах і іншим часом відбувається те ж, що й у вірші Пушкіна «Анчар», де людина ризикує своїм життям, щоб принести отрута іншому. І що йому до світла сонця, до блакитного небесного зводу й повітря, що п’янить своїми ароматами! Він збирає зілля. І не дай Боже нікому зустрітися на нього шляхи Тому так і жорстокі люди з Авдием Каллистратовим, головним героєм роману Чингиза Айтматова «Плаха», тому вони так рішуче готові вбити його, скинути на повному ходу споезда. Жорстокі з Авдием і кандаловци, що виїхали в степ з метою відстріляти сагайдаків для успішного виконання плану по м’ясу.

Хіба це люди, ті які стріляють із кулеметів по беззахисною твариною? Це ті самі нелюди, тобто істоти без честі й совісті, для яких незнайоме поняття милосердя, почуття гуманності до своїм ближнього. Таким людям нічого не коштує, досхочу наглумившись над людиною, розіпнути його. З почуттям цілковитої безкарності вони роблять злочини проти природи й людини Подібну ситуацію ми можемо побачити й у творах Валентина Распутіна «Прощання із Запеклої», «Пожежу». Другий добуток як би продовжує тему першого, а перше є результатом усього попередньої творчості письменника Матера — це не просто острів, частина материка, територія, обмежена водою. Є в назві щось материнська, ласкаво-владне й зрілість, і змужнілість, і матерость.

«Але від берега до берега, від краю до краю вистачало в ній і роздолля, і багатства, і краси, і дикості, і всякої тварини по парі — усього, відділившись від материка, мала вона — чи не тому й звалася славетним ім’ям Матера!» Матера — це образ-символ, що зникає під тиском часу шар історії, шар народного життя.

Три сторіччя стояло село Матера, а скільки років самому острову — не знає ніхто. Але люди вирішили затопити цю маленьку ділянку суши, щоб вирішити проблему в районі з електроенергією.

Зникне із землі цей маленький куточок природи, будуть затоплені могили, турботи, звичаї й вдачі села. Один з героїв роману заспокоює жительок острова: «Наша Матера на електрику піде, теж людям користь буде». Цікавий той факт, що не тільки люди встають проти затоплення Матери черговим «дітищем» людини — «рукотворним морем», але й сама природа намагається затримати строк загибелі острова, посилаючи заливні дощі в дні останніх польових робіт. Вона дає можливість Дар’ї й іншим жителям острова попрощатися з рідними місцями, де вони хотіли бути поховані, де були поховані їхні предки. Ці люди будуть змушені переїхати в мішки-квартири, почати нове життя, завести нові порядки. Але, я думаю, що звикнути до нових умов життя для них буде дуже важко, тому що людина із втратою батьківщини, маленького куточка,- де коштує його будинок, втрачає моральну опору, почуття впевненості в житті, внутрішнього спокою.

І таких затоплених безвісних сіл, селищ, міст — безліч, а ще більше людей, які вже ніколи не зможуть повернутися на батьківщину, помилуватися красою дорогого серцю куточка Що стало з такими людьми, які приречені прожити залишок свого життя в будь-якому куточку країни, але тільки не на батьківщині, ми можемо побачити на прикладі роману Распутіна «Пожежа». Для автора було дуже важливо показати, як впливає втрата старовини, звичаїв на людське життя, на моральні підвалини, на відносини між людьми Доля Івана Петровича Егорова закинула його в Семеновку, тому що в рідну Егоровку він уже не може повернутися. Але вся справа в тому, що прижитися в цьому селі він не може й вона також як би виштовхує Егорова. Потрібно помітити, що чим краще, нравственнее людина, тим швидше й неотвратимее цей процес відбувається. Незважаючи на свої меншості, владу в Семеновке тримають «архаровці» (слово Распутіна), вони вбивають дядька Хамно, «геройствуют» у магазині, вершать суд і розправу в селі. Це люди, позбавлені яких-небудь моральних підвалин. По-справжньому кожна людина із цього села розкривається під час пожежі, що є кульмінаційним моментом роману.

Більша частина села, щирі його громадяни, рятували народне добро, робили все, що було в їхніх силах. Після пожежі Іван Петрович Егоров іде із села: «легко, освобожденно й рівно валандалося йому, начебто випадково знайшов він і крок свій, і подих, начебто вийшов нарешті на вірну дорогу».

Він не залишається в Семеновке не тому, що не може або не хоче. Немає! Просто він зробив усе, що було в його силах.

Він іде туди, де люди живуть разом і в прикрості й у радості, де діють інші моральні закони, де люди чистіше й добріше. Люди стають дріб’язкові й жалюгідні, втрачають почуття впевненості. Людина зі своєю гординею дуже часто по-варварськи, нерозважно звертається із природою.

А вона пам’ятає всі вчинки людей і не забуває відповідати на ці дії, ще й ще раз нагадуючи про себе. Людина, маючи розум, робить дії, які об’єктивно заперечують саму можливість його існування на землі Література намагається розбудити почуття гуманізму — «одне з перших понять, що становлять людське життя». Це необхідно, тому, що людина не може існувати серед собі подібних без любові до ближніх, до самого себе, кприроде.