Міркування з поглядів Євгена Сверстюка на творчість Шевченка
Усе життя українського генія Тараса Шевченка — від його дитинства і юності до останнього подиху — увібрав у себе «Кобзар», цей класичних розмірів томик, збірка поезій, що стала наріжним каменем в історії українства. Тут думки — ним вистраждані, кривди — ним пережиті.
Спрямованість у майбутнє — це, власне, один із провідних мотивів його творчості. Знайомлячись із його спадщиною, бачимо не тільки поета-громадянина, а й відкриваємо для себе художника, який фарбами-словами малює нам звитяжців історії України. Шевченкові герої співають, живуть, борються і викликають у нас захоплення, любов і повагу. Як і в Євгена Сверстюка, з чиїми думками важко, ба навіть не можна не погодитися.
У них і вдячне захоплення, і безпристрасна правда; вони сповнені максимальної об’єктивності і глибокого наукового аналізу. Болить інше: з’ява у нашому житті на межі тисячоліть сумнозвісного пасквіля Олеся Бузини, цинічного та ще й «по-московськи» писаного. Уже на перших сторінках російський літературний бомонд виганяє Шевченка зі свого зібрання. За «низьке» плебейське походження.
А далі… далі на ста двадцяти сторінках автор намагається вигнати з літератури. Біда тільки в одному — важко збагнути, з якої: української чи російської. Ніяк не хоче визнати першої.
А жаль…
Не читав, сердешний, Шевченка, не збагнув його слів: «…на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
…Ще. Боліла поетові Україна. «Та неоднаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…». Загально окреслений у цих словах образ лукавих злих людей, що загрожують Україні, безперечно, включає не тільки зайшлих чужинців, що претендують на роль господарів в українській землі, а й перевертнів — тих «своїх», котрі, за образним висловом Ліни Костенко, «чужіші чужих». Поет знав, що володіє незвичайним даром слова і був свідомий того, що його мова, народжена рідною землею, вбирає весь її обшир і у просторових, і в часових вимірах.
Шевченко — правдивий володар цієї землі, бо органічно пов’язаний із нею, з ментальним і емоційним досвідом рідного народу. «І над панами я пан», — завершує поет дискусію з опонентами.
А як же Бузина зі своїм «писанням» та «іже з ним»? Просто ще один звичайний перевертень, що у перекладі тією ж московською означає — «вурдалак»…
Міркування з поглядів Євгена Сверстюка на творчість Шевченка