Мниме й справжнє божевілля чацкого

Твір по літературі: Мниме й справжнє божевілля чацкого.

Комедія «Горе від розуму» була написана в 1823 році А. С. Грибоєдовим і мала вже тоді величезний успіх у читацьких колах не тільки Москви, але й всієї Росії. При житті автора «Горе від розуму» не була опублікована, зате багаторазово листувалася й, переходячи від одного читача до іншого, став відомо як яскравий, неординарний літературний твір

Проблеми, порушені Грибоєдовим у цій комедії, прості й у той же час дуже багатогранні, тому не можна розглядати кожну з них окремо, залишаючи при цьому десь осторонь інші, пов’язані з нею не тільки логічно, але й духовно.

Мені здається, що проблема мнимого й справжнього божевілля Чацкого найбільше тісно пов’язана з іншими проблемами, освітленими в «Горе від розуму», тому що в ній перегукуються й трагедія нерозуміння й неприйняття людини суспільством, і гострота боротьби людини із самим собою

Читаючи п’єсу Грибоєдова, я думаю, що А. А. Чацкий раніше був близьким другом будинку Фамусова, з дитинства дружив із Софією, а пізніше закохався в неї. Чацкого, як і багатьох представників того ж фамусовского суспільства, тягло в Європу, щоб власними очами побачити життя людей в інших країнах і зрівняти російське суспільство із західноєвропейським. Підкоряючись заклику серця, Чацкий відправився за кордон, де й провів цілих три роки. Повернувшись у будинок, де він виріс, він сподівався зануритися знову в затишок отеческого тепла, віддаючись спогадам про дитинство й колишню симпатію до нього з боку Софії: «Зігріють, пожвавлять, мені відпочити дадуть спогаду про те, що неповоротно!». Однак Чацкий уже не той, що був колись. Він помітно повзрослел і не може глянути тепер на всіх і все очами того юнака, що покинув один раз цей будинок. Уже тоді зародилася в ньому якась далека всьому фамусовскому суспільству життєва іскра: «Хто так чутливий, і весел, і гострий, як Олександр Андрійович Чацкий!». Незабаром Чацкий розуміє, що лише спогад про «дим батьківщини» йому приємно, що в дійсності все є й буде у фамусовском суспільстві незмінним і що атмосфера, що панує в ньому, починає нестерпно його гнітити

Пручаючись щосили всьому безжиттєвому й рутинному, Чацкий викликає на себе лише гнів і обурення суспільства, якому набагато легше визнати його божевільним, чим прийняти свою духовну неспроможність і незахищеність у важкій боротьбі моральних ідеалів і моралі двох поколінь. Так народжується слух про божевілля Чацкого в очах представників фамусовского суспільства. Адже кожний з них розуміє, що Чацкий зовсім не позбавлений здорового розуму, однак його несхожість на них, його живий, критичний склад розуму, дає «право» думати про нього, як осумасшедшем.

Чацкий любить людей і дуже болісно сприймає їхньої проблеми, тоді як всіма це сприймаються як амбіції й гонор. У дійсності ж подібна жовч Чацкого, обурення викликані винятково його небайдужістю, справжньою симпатією до многим з фамусовского суспільства. Чацкий говорить: «Послухайте, ужели слова мої всі колки? І хиляться до чиєму-нибудь шкоді? Але якщо так: розум із серцем не в ладі».

Чацкий розчарований і разочаровивается з кожним кроком «наближення» до суспільства усе більше й більше. Чи не значить це, що він вірить у це саме суспільство, що відкинуло його? Адже якщо людина почуває біль розчарування, виходить, він вірить у щось, чогось чекає й на щось сподівається. Напевно, щире божевілля Чацкого полягає в тому, що він, розуміючи те, що фамусовское суспільство є й буде незмінно й що він завжди буде відкинутий їм, усе ще продовжує боротися, прагнути пояснити всім і кожному, що є на світі й інші ідеали, більше чисті, більше піднесені, заради яких варто жити

Чацкий шукає рішення всіх проблем одночасно й не знаходить ні найменшої можливості що-небудь змінити або виправити. Він усвідомлює несбиточность своїх мріянь і надій, але продовжує, як щирий революціонер моралі й принципів, боротися за їхнє здійснення, перетворюючись усе більше й більше в безумця в очах представників фамусовского суспільства

Отже, щире й мниме божевілля Чацкого переплітаються. З однієї сторони він шукає розуміння в представниках фамусовского суспільства, а з іншої сторони він прекрасно усвідомлює, що це неможливо. Чацкий скривджений на фамусовское суспільство, але сам він не розуміє, що й воно скривджено на нього. Можна припустити, що безкомпромісність Чацкого не дозволяє йому знайти той «контакт» із Софією, Фамусовим і іншими, у якому він зацікавлений. Це створює йому целую гаму переживань, однак іншого шляху до пошуку розуміння він не бачить, можливо, у цьому також складається його щире божевілля