Мнимі й справжні хазяї життя в зображенні М. Горького в романі «Справа артамонових»

Твір по літературі: Мнимі й справжні хазяї життя в зображенні М. Горького в романі «Справа артамонових»

У жовтні після твердження нового соціального ладу Горький створив добуток, задуманий їм біля чверті століття назад.

10 квітня 1926 року враженнями про-добуток «Справа Артамонових» з Горьким поділився М. М. Пришвін. Пришвін сказав, що початок добутку дуже гарне й до середини відмінно, але кінець незадовільний. К. А. Федін писав, що роман «нерозмірний» у частинах, що з перебігом подій вони висвітлюються усе менш широко. У центрі роману коштує одна фігура — фігура Петра Артамонова. Вона на першому плані саме тому, що з найбільшою повнотою втілює процес втрати хазяїном влади над справою

Уже Гнат Гордєєв у першому епічному творі Горького, «замислюючись і виходячи зі звичайної колії, почував, що він не хазяїн своєї справи, а низький раб його». Мільйонер Н. А. Бугрів говорить у горьковском нарисі: «Всі ми — раби справи нашого». От це перетворення хазяїна «справи» у раба його — перетворення, у якому виразилася сама суть капіталістичного ладу життя й виразився його занепад, що убистряется, становить головний зміст характеру й долі Петра Артамонова.

Стосуючись історії падіння артамоновского «роду», критики зауважують початок занепаду звичайно в другому поколінні Артамонових і різко протиставляють представників цього покоління родоначальникові «справи». Ілля-Старший був натурою сильної й цілеспрямованої. Коли через поколе ние з’явиться новий Ілля, схожий характером на діда, він уже не зможе залишитися в середовищі Артамонових, тому що до цього часу їх «справа» втратить усяке історичне виправдання. Не можна забувати, що своя прогресивна справа Ілля-Старший здійснює як буржуа, як користолюбець, залишаючись навіть для своїх дітей не стільки батьком, скільки «строгим хазяїном» (таким згадає батька Петро, і в цьому буде багато правди). Уже в Артамонова-Старшого виникає тривога за майбутнє «справи», і ця тривога починає підточувати його віру в себе. Будівельний розмах здобував у нього показний характер, Ілля «ставав усе більш хвалькувато крикливий», і сама його загибель дала підставу Тихонові Вялову сказати, що сила хазяїна «хвастощами спливла». Це не відразу видно, це не лежить на поверхні, але це факт, і дуже важливий факт: занепад артамоновского «роду» починається з його родоначальника

Слова Толстого про «нудьгуючому» користолюбці допомагають побачити, у чому «шалений» Ілля передбачає свого млявого й роздвоєного сина Петра. По суті, ці слова дорівнює ставляться до них обом — до двох, здавалося б, настільки різко різним натурам. Обоє вони — «нудьгуючі», хоча їхня нудьга має різну гостроту й різний характер, — не можуть бути захоплені цією справою цілком. Кожний з них «раптом — убив», один — захищаючи своє життя, іншої — у припадку злості проти жалюгідної безпомічної істоти (потім він намагається переконати себе в тім, що рятував сина від дурного впливу). Обоє, хоча знов-таки по-різному, хочуть заглушити «нудьгу» розгулом (в «кошмарі гульби» на ярмарку Петро «майже впевнено» думав: «Батько, мабуть, так само б колобродив»).

Стяжательские, хижацькі, «розбійницькі»

Риси Іллі-Старшого готовлять і хитру, азартну «гру зі справою» Олексія, і роздвоєність Петра (острах свого двійника-ворога й зростаюче усвідомлення себе лише «мимовільним глядачем» життя — все це одержить розвиток у підсумковій епопеї Горького, в образі буржуазного інтелігента Самгина, питавшегося сховатися від бурхливого ходу історії у своєму маленькому «я»). А ці риси готовлять, у свою чергу, остаточний духовний крах, повне моральне банкрутство останніх Артамонових.

Про Петра не раз говориться, що в нього маленькі «ведмежі» очі, але при цьому мова йде не про силу його й напористості, а про прямо протилежні якості: про те, з якою недовірою й затаєним страхом удивляється він в усі й усіх. Чим більшу тривогу вселяє йому «справа», тим більше воно здається йому звіром, і він зізнається: «Це неправильно говориться: «Справу не ведмідь, у ліс не піде». Справа і є ведмідь; іти йому нема чого, вона облапило й тримає».

Фігура Тихона Вялова, спочатку селянина, потім грабаря, потім двірника Артамонових, — сама складна в романі,.

Минаючий через все оповідання Тихін Вя-Лов є самим неприємним і ненависним людинам для Петра Артамонова.

Критики затверджували, що в Тихоні Горький дійсно зобразив виттю селянську масу, але зобразив її невірно, з тим скептицизмом, що був пережитком, його помилкою 1917-1918 років

Нарешті, був висловлений і такий погляд на Тихона, що він не тільки не є представником маси, але прямо ворожий їй: «доносить» хазяїнові на робітників і т. д. Але Тихін ні на кого не «доносить», поводження його увесь час відрізняється саме исклю чительной прямотою, і не можна не почувати, який глибокий і справді народний характер має зростаючий у ньому гнів проти миру Артамонових.

В «Справі Артамонових» наведені в зіткнення люди двох типів, насамперед — Ілля Артамонов-Старший і Тихін Вялов. Гіркий помітив в одному з листів, що Вялов — «видозмінений тип Платона Каратаева».

Платон Каратаев перестає бути Платоном Каратаевим: Тихін Вялов втрачає риси покірності, випробовуючи все більший гнів проти тих, хто будує своє благополуччя на гнобленні мільйонів людей

Тихін ще не згодний з «витівками» революціонерів, він ще далекий від колективізму передових робітників, йому поки властива психологія «одноосібника» і поки властив прагнення до «спрощення» життя

ЧиМіг думати Лев Толстої, обговорюючи, з Горьким задум його майбутнього роману, що в романі цьому, що яскраво свідчить про неминуще значення великої школи толстовського реалізму, буде, крім усього іншого, показаний кінець «толстовщини», кінець самого грунту, з якої росли такі навчання?