Моральний заповіт нащадкам у творах Олега Ольжича

Поезія Олега Ольжича посідає чільне місце в його творчості, — це поезія патріотичної мужності й визвольної боротьби, вона гідно репрезентує так звану «Празьку школу», до якої належали Маланюк, Мосендз, Теліга, Степанович, Лятуринська та інші . Представники цієї школи поєднували витончену мистецьку форму й високу ідейну напругу для вираження та відстоювання національної ідеї у своїх творах. Громадська діяльність поетів тісно перепліталася з мистецькою, і для них ці речі були взаємопов’язаними: одне доповнювало інше.

Ольжич був самобутнім митцем, який свідомо обрав шлях боротьби, хоча доля пророкувала йому блискучу кар’єру вченого-археолога .

У 1929 р. після заснування ОУН Ольжич став одним із активістів, очолив культурний сектор організації, а незабаром став заступником голови Проводу ОУН. Його публіцистика та поетичні твори слугували ідеї боротьби за визволення. України.

У своїх поезіях Ольжич ретельно зважує кожне слово, кожну строфу, тому виражальні засоби точні, стримані, суворі, водночас місткі та болючі, у кожному творі відчувається його безмежна любов до рідної землі, яка потребує захисту. Для самого поета і для його героїв-патріотів боротьба і життя — слова-синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє повноцінне життя. І цю боротьбу слід вести самовіддано, з натхненням, бо життя не знає спокою, воно бурхливе в розвитку й прекрасне у своєму виявленні: «Хто дихав хоч день так вільно, До смерти хмільний украй. Ти збурилось пінно-пінно І вилилось через край».

Поетові сучасники, молоде покоління однодумців, якому випало змінити світ, зростало «…Закохане в свої тугії луки І в бронзу власних мускулистих тіл». Ольжич — один із них, він ділиться своїми почуттями: «Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь». Життя прекрасне, його слід цінувати, але йде боротьба за рідний край, тому — ніяких вагань і сумнівів щодо свого призначення на цій землі.

У передмові до збірки «Вежі» поет зазначає: «Заповіт минулого, як густе глибоке тло звучить для гострого наказу сучасності і остаточно з нею ототожнюється…» Тож поет-борець Ольжич перейняв цей наказ, ніби естафету, а свої твори писав — як заповіт нащадкам. Вірш «Захочеш — і будеш» — дев’ятий із циклу «Незнаному Воякові», в якому поет безпосередньо звертається до кожного з нас, переконуючи, що все в житті залежить від нас самих, від нашого вольового рішення: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила».

Логічний наголос на слові «захочеш» підсилює спонукання до вольового рішення людини. Так пізніше Василь Симоненко використає такий же потужний логічний наголос, звертаючись до сучасників: «Ти знаєш, що ти — людина?» Справжнє, наповнене боротьбою життя, вважає Олег Ольжич, не для слабких: «Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила». Це не означає — крокувати з високо піднятою головою, незважаючи ні на що, це значить приймати виважені рішення, аби не помилитися й виконати свій обовязок: «І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу».

Життя й боротьба — це тема вірша «Господь багатий нас благословив…» Ольжич знає, що життя, яким сотворив його Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є «любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти». Це те, що ніхто не зможе відібрати.

Він нагадує нам, що життя прекрасне, але скороминуче, тому не варто витрачати час даремно, слід займатися тим, чого справді прагне душа в дану мить: «Солодких грон, і промінястих вин Доволі на стволах його веселих, Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмільніший келих!» Ліричні герої Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили й віри у свою мету та цінують кожну мить життя, даровану людині.

Олег Ольжич був відважним борцем за незалежність України. У травні 1944 р. молодий поет загинув у фашистському концтаборі, закатований гестапо, залишивши нам пломеніючі рядки поезій як моральний заповіт. І часом важко збагнути: поезія жила в ньому чи він весь у поезії? Актуальними й донині є рядки’з поеми «Незнаному Воякові»: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні».

Ольжич творив поезію, що стала провідною зіркою для багатьох справжніх патріотів української землі, яка закликала й вела до відродження України, саме в ній ми знаходимо пояснення, чому в розквіті сил поет віддав своє молоде життя. Він жив для України, він творив заради України.