Мотив історичної пам’яті в поезії

Ганна Ахматова — поет, що прийшов у літературу в першому десятилітті нового, XX століття й світ, що покинув, коли XX століття перевалило далеко за шістдесят. Найближчою аналогією, що виникла вже в перших її критиків, виявилася давньогрецька співачка любові Сапфо: росіянці Сапфо часто називали молоду Ахматову. Дитинство поетеси пройшло в Царському Селі , канікули проводила в Криму, коло моря, про що напише у своїх юнацьких віршах і в першій поемі «У самого моря».

У чотирнадцять років вона познайомилася з Миколою Гумільовим, і дружба й переписка з ним вплинули на формування її смаків і літературних пристрастей. У вірші Марини Цвітаєвої написане про неї: «Про Музу Плачучи, прекрасніша з муз!» Ганна Ахматова була великою трагічною поетесою, що застала грізну епоху «зміни часів» з революційними потрясіннями, що випливали одне за іншим, зі світовими війнами. Живучи, постійно розвивається ахматівська поезія, яка завжди була пов’язана з національним грунтом і вітчизняною культурою. Жданов у своїй доповіді про журнали «Зірка» і «Ленінград» писав, що «поезія Ахматової» зовсім далека від народу; це поезія десяти тисяч верхніх шарів старої дворянської Росії, приречених, котрим нічого вже не залишалося, як тільки зітхати по «добрих старих часах».

У початковому чотиривірші — епіграфі до своєму «Реквієму» — Ахматова відповідає Жданову: Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких крив, я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був.

«Реквієм» — вершина цивільної поезії в літературі XX століття, справа всього життя поетеси. Це пам’ятник всім жертвам сталінських репресій. Тридцяті роки виявилися для поетеси часом найбільш важких випробувань.

Ці роки вона проводить у постійному очікуванні арешту, дивовижні репресії не обійшли стороною і її будинок, її сім’ю.

«Розп’яття» у поемі схоже на псалом:

Магдалина билася й ридала, учень улюблений кам’янів, а туди, де мовчачи Мати стояла, так ніхто глянути й не посмітив.

«Розп’яття» — це всесвітній вирок нелюдській системі, що прирікає мати на безмірні й нерозважні страждання, а єдиного сина — на небуття.

Заключна частина «Епілогу» розвиває тему «Пам’ятника». Під пером Ахматової ця тема здобуває незвичайний, глибоко трагічний вигляд і зміст. Поетеса зводить пам’ятник всім жертвам репресій у страшні роки для нашої країни.

Велику Вітчизняну війну Г. Ахматова зустріла в Ленінграді, там же пережила й майже всю блокаду, не припиняючи писати вірші, що стали відбиттям того часу, — «Північні елегії», «Біблійні вірші», цикл «У сороковому році»:

Ми знаємо, що нині лежить на вагах і що відбувається нині. Година мужності пробив на наших годинниках, і мужність нас не покине.

Військові вірші Ахматової — це ще один реквієм, у якому з’єдналися скорбота про загиблих, біль за страждання живих, трагедія війни, безглуздість кровопролиття. Своєрідним реквіємом по цілій історичній і культурній епосі є й «Поема без героя».

Безсумнівно, Ахматовій був своєрідний трагічний дарунок. Він дозволив їй з великою поетичною силою передати події революції, терору, війни, змушеного мовчання як особисту трагедію й одночасно, як трагедію народу, країни.