Мотиви лірики Олександра Олеся

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) належить до покоління письменників, які з’явилися в українській літературі на початку XX століття, коли ще жили і творили Франко, Коцюбинський і Леся Українка. Інтелігенція того часу вітала в особі поета надійну творчу силу, визнала в ньому щирого і ніжного лірика. Життєвий шлях поета складався нелегко, багато років йому довелося провести у вигнанні, сумуючи за рідним краєм, за Україною. У 1907 році в Петербурзі Олесь видає свою першу збірку віршів «З журбою радість обнялись», в якій виявив себе глибоким ліриком.

Високо оцінив цю збірку І. Франко, який писав: «Весною дише від сих віршів. Поступає молода сила, в якій уже тепер можна привітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Тематичні обрії поезій О. Олеся досить широкі: в них звучить відгомін першої російської революції 1905 року, на яку він покладав великі надії, гордість за повсталий на боротьбу народ:

«Вони — обідрані, розбуті, Сліпі, голодні і ниці, В кайдани, в стальіаку закуті, В кривавих ранах і в ярмі — Сьогодні більше не раби: Лунають гасла боротьбиі Революція символізує прихід нового, світлого дня, який поет радісно вітає: Сонце на обрії рано встає, Браття, вставайте, Сонце стрівайте: Ранок встає.

Але революція захлинулася в крові і муках репресій, чорносотенних погромів, у масових стратах і засланнях. В еміграції Олесь видав кілька збірок поезій: «Чужиною», «Кому повім печаль свою», «Княжі часи». В них переважають настрої самотності і приреченості, туги за Батьківщиною.

Хто в час пожежі край свій кине, Як Баюн, в чужину втече, Того весь вік вогонь пече І проклін рідної країни.

Поетичний літопис, створений Олександром Олесем на чужині, — це історія мук і сліз, жалю за рідною стороною. Сумне життя на чужині, нестерпний біль і втрати знову повертають думку до того, про що мріялось і що не збулося. А не збулося саме життя. У поета вихоплюється трагічний зойк: «Як жити хочетьсяі Несказанно, безмірно!» Не нажився, не надивився на красу світу, не напився нектару з келиха краси поет. Його доля — Це страждання:

Я все життя горів на вогнищі людському, Я все життя неначе був розп’ятий За злочин чийсь навічному хресті.

Ряд сатиричних творів Олеся не був надрукований в українських емігрантсь-ких часописах. Але їх помітили на Радянській Україні. У 1923 році на Україні було видано збірку поезій «Емігрантська переписка». В останній рік життя поет публікує «Алфавіт віршами, написаними для сина», — милу, жартівливу, веселу абетку, болісні вірші — жаль про життя, що минає, наче сон, про величний Дніпро, про радість єднання душі людської з природою:

Коли самі ви лишитесь, Один, покинутий, забутий, І стане круком світ увесь, А небо келихом отрути, — Не все ще втрачено для вас, Ще ліки є на ваші рани… Ідуть туди, де в ранній час Встають, як привиди, тумаки.

Талановита поезія Олександра Олеся, його переклади, драматичні твори сьогодні повертаються до читача, виходять все повнішими обсягами і більшими тиражами. Багато його віршів, у яких звучить гімн життю, весні, коханню, що оновлює і підносить душу людини, давно стали народними піснями. До творчості Олеся звертаються і вчені, і дослідники, і прості читачі, яких хвилює чарівне слово поета. Олександр Олесь повертається до нас з чужини піснею, яку Україна щиро вітає любов’ю, квітами, визнанням. Поезії митця навчають і навчатимуть українців берегти, любити і цінувати свою землю. Лірика О. Олеся вірно служить ідеалам добра, людяності, миру.

Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Тільки той віддав всю душу Все, що зміг, народу.

Олександр Олесь двома потужними струменями своєї творчості — інтимним і громадським. Його ліриках вилювала людей, підносила, кликала до любові, сонця і свободи. Щемно і зворушливо длявсіхпоколіньзвучитьмузика»Чарівночі»,цяпіснядавновжесталанародною: Сміються, плачуть солов’ї І б’ють у груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її — Знов молодить не буде». Сьогодні ми причетні до третього повернення О. Олеся на Україну і сподіваємося, що назавжди. Адже над усе в світі любив поет свою Батьківщину і навіть умираючи благав:

Принесіть як не надію То крихту рідної землі: Я притулю до уст її так застигну, так зомлію…