Моя улюбленна книга — оповідання М. О. Шолохова «Доля людини»

Уперше я познайомилася з добутками Шолохова в одинадцятому класі. Мене відразу захопив сюжет роману «Піднята цілина», але коли я прочитала оповідання-епопею «Доля людини», то була уражена подвійно: цей добуток дозволив мені побачити щиру велич, силу й красу звичайної російської людини Андрія Соколова. Оповідання про непоправні втрати, про страшне горе пронизаний у Шолохова вірою в життя, вірою в людину.

Мене вразила масштабність задуму письменника, «надзадача», що він успішно вирішує. Трагічна історія людського життя в її зв’язку з подіями світової війни. Найвище історичне випробування для народу й держави й трагічний надлам, життя людини, на яку обрушилися всі нещастя війни.

От він з’являється перед моїм поглядом з неоглядної далечіні, з безкрайнього весняного степу, ця людина, високий чоловік — і з ним поруч хлоп’я років п’яти-шести, билина, що довірливо прилинула сильною, знедоленою війною. Сиротинка. І знову вони підуть удалину…

На мій погляд, «Доля людини» з’явилася відкриттям тієї жанрової форми, що називається оповідання-епопея. Спочатку здається, Шолохов повертає читача до традиційної форми. В оповіданні повинен був бути оповідач — учасник або свідок подій, — і автор, і слухач. Життєва історія повинна була бути кимсь розказана. Якщо добуток відповідає цим умовам, то його жанр — оповідання.

Звідси традиційний зачин: де й при яких обставинах була почута автором ця історія.

Такий традиційний зачин для жанру є й в оповіданні Шолохова. Але цією подобою, на мій погляд, вичерпується подібність добутку із традицією. Я вважаю, що в «Долі людини» немає «приватної» історії. Автор відібрав те, що дозволяє осмислити окреме людське життя у зв’язку із трагічною сутністю епохи.

Показав всю несумісність доброго, мирного, людяного жорстокого, по-варварськи нещадного до людей.

Як зараз пам’ятаю, на початку оповідання мене вразило опис очей Андрія Соколова. Ці очі «дані», як у кіно, великим планом. А ким ці очі побачені? Людиною, чуйною до чужого горя й нестатку. Наділеним величезною силою переживання.

Він сам уже у владі жалісливого почуття й змушує читача повною мірою жити цим болісно-жорстоким і добрим, що очищає й піднімає почуттям.

Звучить голос Андрія Соколова, гранично відверта сповідь-оповідання. І його хвилювання передається мені, я хочу розділити його нероздільне горе. І знову ллється оповідання про непоправні втрати… Я думаю, такими ж почуттями переповнений і автор-оповідач, що допомагає читачеві не тільки пережити, але й осмислити одне людське життя, як явище епохи. Побачити в ній величезний загальнолюдський зміст і зміст.

Приглушене нагадування «про вічне твердження живого в житті» повертає мене до однієї із самих таємних тем, що проходять через всю творчість Шолохова. В «Долі людини» вона випереджає оповідання Андрія Соколова про те, як у чужій німецькій землі він поховав сина Анатолія. Як залишився в повній самітності…

Як знайшов у донській станині Ванюшу.

Нагадуванням «про вічне твердження живого в житті» підготовляється авторський роздум про майбутнє цих двох чоловік. У цьому роздумі, на мій погляд, філософська — значима кульмінація оповідання, узагальнення всього впізнаного, вгаданого. Оповідання як би переводиться із трагічного й безнадійного в тональність, пронизану героїчною вірою й надією.

Але в людського почуття є свої закони. Йому підвладно й людяніше серце автора. Звучить заключний акорд.

Коротка пісня-стогін пораненого чужим лихом людини. Пролилася найгіркіша чоловіча сльоза.

Але в оповіданні Шолохова пролунав ще один голос — дзвінкий, чистий дитячий голос, здавалося не відає повної міри всіх лих і нещасть, що випадають на людську частку. У них, у цих громадян п’яти-шести років, є свої слівця, що полюбилися. З’явившись на початку настільки лунко, Ванюша піде потім, щоб, я вважаю, у фінальних сценах стати безпосереднім учасником, що діє особою високої людської трагедії.

В «Долі людини» гуманістичний осуд війни, фашизму не тільки в історії Андрія Соколова. З не меншою силою прокльону звучить воно й в історії Ванюші. З якою болісно стримуваною скорботою розповідає про цього хлопчика Андрій Соколов. Цей дитячий подих тяжкою гирею лягає на ваги історії, на ваги, що обвинувачують тих, хто почав війну.

На мій погляд, високий гуманізм пронизує цю коротку повість про погублене дитинство, про дитинство, що так рано довідалося горе й розставання.

І яка ж невигубна сила добра, краса людського серця відкривається нам в Андрії Соколові, у тім, як він побачив хлопчика, у його рішенні всиновити Ванюшу. Він повернув дитинству радість. Він буде обороняти його від болю, страждань.

Здавалося, усе вичерпала війна із цієї людини, і все-таки, незважаючи ні на що, він залишився людиною.

Я вважаю, що в «Долі людини» звучить звертання до усього світу. До кожної людини. Зупинися на хвилину. Подумай над тим, що несе війна, що може принести.

Кінець оповідання випереджає неквапливий авторський роздум — роздум багато бачив і знає в житті людини. У цьому роздумі твердження величі й краси істинно людського. Прославляння мужності, стійкості, прославляння людини, що устояли під ударами військової бури, виніс неможливе.

Ці дві теми — трагічного й героїчного, подвигу й страждання — увесь час сплітаються в оповіданні Шолохова, створюючи злиту поліфонічну єдність, визначаючи багато чого в жанрі й стилі його.

В оповіданні Шолохова, я вважаю, продумана й емоційно виправдана сюжетно-композиційна структура. Я б назвала композицію оповідання музичною, симфонічною. Чітко виділяються провідні способи-лейтмотиви.

Помітний розподіл на частині усередині єдиного цілого: вступ — початок, три частини оповідання Андрія Соколова. Це оповідання-міркування, дума про долі людей, піднята з конкретного у величезний соціально-історичний і філософсько-етичний план узагальнень. У кожній частині оповідання Андрія Соколова є, на мій погляд, своя внутрішня завершеність змісту, у той же час у кожній з них звучать загальні мотиви; повторюючись, вони надають всьому трагедійну напруженість переживань.

Перша частина оповідання Андрія Соколова вмістила всю історію довоєнного життя його, опису початку війни, прощання із сім’єю. На мій погляд, емоційний центр її в оповіданні про відносини із дружиною, із сім’єю. Він з болісною напругою шукає самих точних слів, які б виразили, передали все те гарне, добре, що було в ній, його дружині, другу.

У них болісне почуття любові, вірності на все життя. Найтрагічніший лейтмотив оповідання — прощання героя із дружиною,

Початок другої частини оповідання повторює цей же мотив нескінченно дорогої втрати. І коли Андрій Соколов довідається про те, при яких обставинах загинула його сім’я, наприкінці другої частини оповідання, знову звучить його спогад про ту втрату.

Третя частина оповідання Андрія Соколова й фінал пронизуються напруженим борінням різних мотивів: трагічної й героїчного, всієї безнадійності розпачу, щоденного нестерпного страждання й надії, що блиснула, що понадила дитячим голосом життя.

Таким чином, у долі Андрія Соколова з фашизмом вступає в битву все добре, мирно-трудове, людське, соціально прогресивне. Людина світу соціалізму, з його вірою, з його надією, з його ідеалами, виявився сильніше війни. Він устояв під нищівними ударами найстрашнішої бури. Він вийшов з її переможцем.

Це переможне, людське й давало основний героїчний тон оповіданню Шолохова.