Моє життя. Оповідання провінціала (1896), у скороченні

Три сестри. Драма (1901) Архієрей. Оповідання (1902) Вишневий. сад Комедія (1904) Оповідання ведеться від першої особи. Оповідач по ім’ю Мисаил Полознев разом з батьком-архітектором і сестрою Клеопатрою живе в провінційному місті.

Їхня мати вмерла. Батько виховував дітей у строгості й, коли вони стали дорослими людьми, продовжує вимагати повного підпорядкування.

Це йому вдається із Клеопатрою, але Мисаил вийшов з підпорядкування. Він міняє одну роботу за інший, не вміючи ужиться з начальниками й не бажаючи займатися нудною канцелярською працею. Він не може й не хоче розчинитися в нудьзі й вульгарності провінційного життя. Мріє про теперішню справу. Це злить батька, лякає сестру. Часто герой відвідує аматорські спектаклі в багатому поміщицькому будинку Ажогиних. Збирається місцеве суспільство, приходять дві дівчини: дочка інженера Маша Должникова й Анюта Благово — дочка товариша голови суду.

Анюта таємно закохана в Мисаила. Через батька вона допомагає йому влаштуватися на роботу до інженера Должикову на будівництво залізниці.

Должиков — гордовита, нерозумна людина й до того ж неабиякий хам. Розмовляючи, він як би постійно забуває, що перед ним син міського архітектора, принижує, як звичайного безробітного.

Ставши на посаду телеграфіста, Мисаил зустрічає Івана Чепракова, сина генеральші, приятеля дитинства. Він спившийся людина, що не розуміє змісту у своїй роботі й цілих днях нічого не робить Між іншим вони згадують, що Мисаила прозвали в дитинстві — «Маленька користь». Всі разом: Должиков, Ажогини, батько Мисаила, Чепраків — вони представляють картину провінційної інтелігенції, що розклалася, що краде, що розгубила начатки утворення. Мисаил все це бачить і не може із цим примиритися. Його тягне до простих людей, робітникам і мужикам.

Він іде працювати малярем під початком підрядника Андрія Іванова (у місті його кликали Редькою й говорили, що це теперішня його фамилияето дивна людина, небагато філософ. Його улюблена фраза: «Попелиця їсть траву, ржа — залізо, а лжа — душу».

Коштувало Мисаилу стати робітником, як «шляхетна» частина міста відвертається від нього. Навіть Анюта Благово сказала, щоб він не здоровався з нею на очах в усіх. Батько проклинає сина Тепер Мисаил живе в міському передмісті у своєї няньки Карпівни і її прийомного сина м’ясника Прокофия. Останній — як би Мисаил навпаки. Він з мужиків, але тягнеться в «шляхетні». Говорить він так: «Я вам, мамаша, можу полегкість зробити…

У цьому земному житті буду вас харчувати на старості років у юдолі, а коли помрете, на свій рахунок схороню». Мисаил і Прокофий не люблять один одного, А от малярі ставляться до Мисаилу з повагою: подобається, що він не п’є й не курить і веде статечне життя Мисаила часто відвідують сестра й брат Анюти доктор Володимир Благово. Він закоханий у Клеопатру, і вона любить його.

Але він одружений, зустрічаються вони таємно. Між доктором і Мисаилом ідуть розмови про сенс існування, про прогрес і т. п. Мисаил думає, що кожна людина зобов’язана займатися фізичною працею, ніхто не має права користуватися плодами чужої праці.

У його словах прослизають ідеї Толстого. Доктор же шанувальник європейського прогресу й супротивник особистого самовдосконалення. У той же час це утомлений від життя й изолгавшийся людина, що живе подвійним життям Хтось іноді надсилає Мисаилу чаю, лимонів, печива й смажених рябчиків, імовірно, щоб полегшити йому вага життя.

(Пізніше з’ясується, що це робила Анюта Благово. ) Нарешті «шляхетні» примиряються з його вчинком, навіть починають відкрито його поважати. До нього приходить Маша Должикова й скаржиться на нудьгу, називає його «самою цікавою людиною в місті» і просить бувати в їхньому будинку.

У гостях усі просять розповісти про малярів; видно, що життя простого люду здається чимсь екзотичним, незвіданим. І знову суперечки про сенс життя, про прогрес. На відміну від «суспільства» батько Мисаила не може простити йому відходу з будинку. Він звертається до губернатора із проханням вплинути на сина, що, на його думку, ганьбить честь дворянина.

Губернатор нічого не може зробити й тільки виявляється в неспритному положенні, викликавши Мисаила на бесіду У житті героя знову серйозна зміна. Махаючи Должикова й він закохані друг у друга й стають чоловіком і дружиною. Поселяються в маєтку Дубечня, що інженер Должиков купив у генеральші Чепраковой, з азартом починають займатися сільським господарством. Ця робота захоплює Мисаила.

Спочатку вона подобається й Маші. Вона виписує книги по сільському господарству, будує в селі школу й намагається налагодити контакт із мужиками. Але це їй погано вдається. Мужики намагаються їх обманювати, п’ють, працюють знехотя й не соромлячись грублять Маші: «Пішла б сама й возила!

» Вони явно приймають Мисаила й Машу за дурнів і несправжніх хазяїв. Махаючи дуже швидко розчарувалася в мужиках і сільському житті. Мисаил дивиться, на усе глибше. Він бачить, що при всій розбещеності в мужиках збереглася щиросердечна чистота. Вони хочуть справедливості й розлючені тим, що повинні працювати на дозвільних людей. У тім, що вони щодня трудяться й не мають часу на нудьгу, — їхня перевага перед «шляхетними». Але Маша не хоче цього розуміти.

З’ясовується, що вона не стільки любила Мисаила, скільки хотіла волі й самостійності. Вона птах іншого польоту. Один раз вона їде й не вертається. Мисаил одержує листа, де вона пише, що їде з батьком в Америку й просить розлучення. Мисаил важко переживає; із втратою Маші як би кінчається все світле в його житті й наступають сірий будень, починається просто «життя» без надій і ідеалів «Життя» ускладнюється тим, що сестра Мисаила пішла від батька й живуть із братом.

Вона вагітна від доктора й хвора сухотою. Мисаил просить батька подбати про неї, але той проганяє сина й не бажає простити дочка. Прокофий, син няньки, теж вимагає, щоб Мисаил з вагітною сестрою покинув його будинок, тому що — «за таку юдоль люди не похвалять ні нас, ні вас». А от Редька — жалує Мисаила й сестру й засуджує доктора: «Ваше високоблагородіє, не буде вам царства небесного!» Доктор жартівливо парирує: «Що ж робити, треба бути кому-небудь і в пеклі».

Остання глава оповідання — своєрідний епілог. Оповідач «постарів, став мовчазний, суворий»; він працює підрядником замість Редьки. У будинку батька не буває.

Його дружина живе за кордоном. Сестра вмерла, залишивши дочку. Разом із крихіткою Мисаил по святах ходить на могилу сестри й іноді зустрічає там Анюту Благово.

Вона, видимо, як і раніше любить Мисаила і як і раніше приховує це. Пестячи маленьку дочку Клеопатри, племінницю Мисаила, вона дає волю почуттям, але — ледь входять у місто, стає строга й холодна, немов між нею й дівчинкою нічого не було