Мої роздуми над повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»

«Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». Мені здається, що й уся повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» — ніби дивовижна казка, сповнена чарівного світу природи, дихає ним, кличе до себе. Серед цього дива мешкають люди, справжнісінькі, реальні, утверджуючи то добро, то зло, то любов, то ненависть.

Коли читаєш цю повість, здається, що й сам опиняєшся серед чарівного царства природи, де живуть поряд з людиною і міфічні істоти, добрі й злі. Але й самі люди — це частина дивовижного світу, тому й мають такі сильні, навіть фантастичні почуття, які становлять смисл їхнього буття. Такі почуття у Марічки та Івана, гуцульських Джульєтти та Ромео. Я гадаю, що небагато знайдеться людей, які б так кохали одне одного. Навіть природа дбайливо охороняє полум’я кохання, що розгорілося в серцях дітей з ворогуючих родів: «Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання».

Це кохання — наче провідна зірка, яка освітлює тернистий шлях життя.

Чому ж почуття Марічки та Івана такі сильні, чому навіть смерть не стає їм на перешкоді? Я вважаю, тому, що належать вони до царства «смерекових чорних лісів з їх синім диханням», до царства гір, «що голубіють на небі», до царства «лісових трав та молодих смеречок». Іван і Марічка — діти природи, і почуття їхньої «матінки» — також і їхні почуття. Мені здається, що і мелодія, яку грав Іван на флоярі, йде з самої «душі» природи, зливається з шелестом трав, з диханням вітрів, з дзюрчанням струмків; зливається і з піснею Марічки. її пісні, здається, «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах».

Тому, я гадаю, не могли не покохати одне одного новоявлені Ромео та Джульєтта, бо кохання з самого малечку жило в їхніх серцях.

Тяжкою втратою для Івана Палійчука була смерть Марічки: «Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики і благання і не могли врятувати». На мою думку, зі смертю коханої втратив Іван частину своєї душі. Не стало чутно ні пісень, ні гри на флоярі.

Великий жаль охопив чутливого «Ромео» та й погнав його від людей. Усі гадали, що загинув Іван, і навіть складено було пісню про їхнє фантастичне кохання і смерть.

Повернувшись, одружується Іван з Палагною, але вона не може замінити Марічки, тому що справжнє кохання не вмирає ніколи. Інколи з’являвся перед ним її милий серцю образ, він чув її голос, її співанки: «Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину…»

Марить нею Іван і наяву. Бачить він Марічку, одночасно розуміючи, що це нявка. Йде він за нею, втрачаючи відчуття реальності, бо бачить перед собою тільки кохану. І навіть захищає її від чугайст-ра, йдучи з ним у танок.

А коли чугайстр хотів припинити танок, заграв ту мелодію, у якій злилися і кохання Івана до Марічки, і шелестіння трав, і дихання гір.

Гине Іван, йдучи на голос коханої-нявки, гине, упавши в безодню. Але, на мою думку, не гине його ко-хання, бо воно сильніше за смерть.

Читаючи повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, розумієш, що ідеал кохання, поставлений понад життя, пронизує все існування людини. Цей ідеал, я гадаю, ніколи не загине, не вмре, бо живуть люди, ладні піти на все заради щастя бути разом з коханим. їхні душі черпають сили у таїнстві життя, таїнстві природи, таїнстві людської душі — тому і з’являється на світі таке чарівне кохання, таке невимовне полум’я сердець. І це полум’я горітиме доти, доки існують люди, любов, кохання. А кохання існуватиме вічно!