Образ і характеристика головної героїні роману «Ганна Каренина»

Спочатку «Ганна Каренина» (1873-1877) була задумана Толстим як сімейно-побутовий роман про невірну дружину. У процесі роботи задум заглиблювався й розширювався. У центрі уваги письменника виявилися не тільки сімейні, але й економічні соціальні, суспільні відносини. На сторінках роману відтворювалася широка панорама російського життя. Один з героїв добутку — Левин — говорив: «У нас тепер…

Все це перевернулося й тільки укладається». Таку формулу.

И. Бєлінський уважав класичної для характеристики російського післяреформеного розвитку Усе перевернулася : не тільки економіка, але й звичні подання про мораль, моральність… У цій атмосфері нестійкості, тривоги, непевності в собі, недовіри до навколишньої, у передчутті катастроф, що загрожують, живуть герої Толстого.

Звідси напруженість їхніх переживань, підкреслений драматизм подій — незважаючи на те що дія відбувається в мирний час і замикається в порівняно вузькій сфері сімейних відносин Толстой говорив, що в «Ганні Карениной» він любив «думку сімейну» (а в «Війні й світі» — «думка народну»). Однак у новому його романі думка сімейна сполучається, хоча й не завжди явно й безпосередньо, з думкою народної.

Проблеми сім’ї, побуту, особистісних зв’язків сприймаються письменником у тісному зв’язку з питанням про стан усього російського суспільства в переломний період його історії Образ головної героїні роману не відразу зложився в автора. У процесі роботи Толстой послідовно піднімав вигляд Ганни, наділяючи її не тільки чудовою фізичною красою, але й богатим внутрішнім миром, неабияким розумом, здатністю до нещадного самоаналізу.

Це один з порівняно рідких випадків у художній практиці Толстого, коли в образі героїні немає протиріччя між зовнішністю й внутрішньою сутністю. Моральна чистота й моральна порядність Ганни, що не бажала пристосовуватися, обманювати себе й інших відповідно до «норм» світського життя, послужили головною причиною її сміливого рішення — відкрито піти від нелюбимого чоловіка до Вронскому, що й стало джерелом і причиною її різкого конфлікту з навколишнім середовищем, що мстить Ганні саме за її чесність, незалежність, зневагу до лицемірних підвалин фальшивого в основі своєї світського суспільства В «Ганні Карениной» Толстой уникає однозначних рішень.

Щодо цього новий роман відрізняється від «Війни й миру». Там авторський вирок звичайно був остаточний, негативні персонажі не були дані в динаміку, еволюції. Тепер погляд Толстого позбавлений відомої упередженості: він уміє побачити правду своєї героїні (і вселити до неї гаряче співчуття читачів), але не виключає наявності своєї правди й у Каренина (хоча це й не так очевидно).

Той поліфонізм, що звичайно зв’язують із ім’ям Достоєвського, властивий і «Ганні Карениной». Каренин — втілення петербурзької бюрократії, суха, черства людина, але все-таки людина, що випробовує горе, страждання, здатний і на великодушність, і на жорстокість^ Чудовий радянський артист Микола Хмелев, перший виконавець ролі Каренина у відомій інсценівці, що з більшим успіхом ішла на сцені Московського Художнього театру в 930-і роки, говорив: «Коли я надяг мундир Каренина й коли поторкав неживою рукою його баки, мені сказали із замилуванням: от, от, головне ви знайшли — уособлення бюрократичного Петербурга, так і грайте! Я так і граю, але щастя немає в моїй душі, творчого щастя. Скажу по правді, мене потай тягне до драми Каренина, адже там є драма й навіть трагедія… » . Своя драма є і в Олексія Вронского, оказавшегося гідним того високого почуття, що зв’язувало його з Ганною.

Любов підняла й облагородила не тільки її, але і його. І все-таки Ганна не була щаслива не тільки в першій сім’ї (з Карениним), але й у другий (із Вронским). Відбувається найстрашніше — відсутність духовного єднання, взаєморозуміння, розпад людських зв’язків. Важко знайти в цьому випадку одного конкретного винуватця. Винувато нелюдське світське суспільство з його брехливою мораллю, винуваті несправедливі закони про шлюб, винуваті Каренин і Вронский, винувата й сама Ганна Епіграф до роману говорить : «Мені помста, і Аз віддам». У дослідницькій літературі не припиняються суперечки щодо його тлумачення. Передбачається, що погроза неминучого покарання, укладена в епіграфі, зв’язана була з первісним задумом роману; Можливо, Толстой хотів сказати, що тільки бог має право покарати грішницю, але не люди.

Але якщо це й так, питання про винність Ганни все-таки залишається. Світське суспільство не має морального права судити Ганну, однак же Толстой судить її з висоти тієї думки сімейної, котру він сам уважав головної вромане. Писател Ь, що зробив, здавалося б, всі, щоб збудити в читачі зачарування героїнею роману, разом з тим зовсім не сприймає її як ідеал. Тільки на самому початку добутку «нестримна радість і пожвавлення» сіяють на особі Ганни. Потім її щиросердечний стан (і чим далі, тим сильніше) відзначено зовсім іншими ознаками: підозрілістю, озлобленням, розпачем, ревнощами…

Цьому відповідає й система епітетів, застосовувана Толстим: «болісна фарба сорому»; «колись горда, а тепер ганебна голова»; щастя, оплачене «страшною ценою сорому», і т. д. Бунт Ганни проти брехливої моралі світла виявляється марним.

Вона стає жертвою не тільки свого конфлікту із суспільством, але й того, що є в ній самої від цього самого суспільства («дух неправди й обману») і із чим не може примиритися її власне моральне почуття. Трагічне відчуття своєї провини не залишає неї. Міркуючи про свої відносини із Вронским, Ганна чітко й відверто формулює саму суть протиріччя, трагічна нерозв’язність якого визначає всю нестерпність її положення: «Якби я могла бути чим-небудь, крім коханки, що жагуче любить одні його пещення; але я не можу й не хочу бути нічим іншим». Джерела трагедії Ганни не тільки в зовнішніх перешкодах, але й у ній самої, у характері її страсті, у неможливості піти від докорів совісті.

Центральна для роману проблема розглядається на прикладі декількох сімейних пар: Ганна — Каренин, Долли — Облонский, Кити — Левин. І у всіх випадках Толстої не знаходить позитивної відповіді на постійно хвилюючі його питання, що мають не просто вузько інтимне, але й суспільне значення