Образ Івана Палійчука

Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» — один з найліричніших, навіть фантастичних творів. Автор ніби пропонує читачам опинитися у чарівному царстві природи, відчути «сум горних смерекових лісів», вловити дихання гір, пізнати разом з героями таїнство кохання, таїнство людської душі. І образ Івана Палійчука допомагає розібратися в заплутаному лабіринті людських взаємин.

«Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків». Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить».

Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а «бісеня».

А ховалися в його, ще дитячих, очах паростки того могутнього кохання, що, як зірка, буде освітлювати життєвий шлях, що буде більше, ніж життя, більше, ніж смерть.

З самого дитинства починає пізнавати Іван оточуючий світ, пірнаючи у казкові нетрі міфів, у дивовижний всесвіт природи: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І ніби відклик на оточуючі дива — пісня, яку він вигравав на сопілці. Але жили в ньому інші мелодії, які ще не вдавалися, хоч і хвилювали кров. Іван — справжня дитина природи, її невід’ємна частина. Тому й не дивно, що навіть пісню, яка вже давно бриніла у серці, але не могла вийти назовні, підслухав він у щезника. Кажуть люди: «Не було щастя, так нещастя допомогло». Велике горе сталося в Івана: забито батька у боротьбі, у давній ворожнечі двох родів — Па-лійчуків та Гутенюків.

Але ця бійка подарувала майбутньому «Ромео» зустріч з першим і єдиним коханням — з Марічкою Гутенюк.

Разом пасуть вони вівці, разом співають, разом слухають шелест задумливого лісу, відчуваючи усіма струнами душі чарівність оточуючого світу. І отут виявляється усе багатство душі Івана Палійчука — й у взаєминах з Марічкою, й у відчутті природи, і в грі на флоярі: «Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки».

І в полонині, де він пас вівці, вартував вогонь, ми бачимо нерозривну єдність Івана і природи. А ще там, у полонині, розквітло кохання до Марічки, набуло іншого змісту. Зрозумів Іван, що більше без своєї коханої він не може жити.

Але не довелося йому побачити Марічку живою — забрала її річка. Тільки не змогла забрати з собою кохання Івана. Неймовірно тяжко переніс він смерть Марічки, намагаючись якнайдалі піти від людей.

Усі вважали, що «великий жаль» вбив Івана. Ні, заховавши почуття, на сьомий рік він з’явився і навіть одружився з Палатою. Виявилося, що Іван — хазяйновита людина, яка дуже любить свою мар-жину. Але не склалося життя з Палагною, бо ще живе в серці кохання до Марічки. Розуміючи, що Палагна зі своїм коханцем хочуть його вбити, йде він до лісу, де зустрічає Марічку-нявку.

Веде вона його за собою, веде, щоб заподіяти йому смерть, але кохання не дозволяє це побачити. Він навіть рятує нявку від чугайстра, загравши мелодію, що почув від щезника. І загибель Івана неминуча, бо його кохання не може вміститися в течії одного життя, воно більше, ніж життя.

Образ Івана Палійчука — це образ людини, для якої кохання найголовніше в житті, яка утверджує любов як джерело духовності. Незважаючи ні на що, Іван в душі до кінця залишився вірним своєму коханню і навіть загинув з думкою про Марічку. Цей Ромео — син природи, навічно зачарований її дивами, її фантастичними образами.

У цьому персонажі органічно поєдналися кохання до жінки й кохання до природи.

Мабуть, неможливо краще написати про таїну кохання, про таємничість світу природи, ніж це зробив М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків». Іван Палійчук, як новий Ромео, назавжди залишиться в нашій літературі як символ кохання, як вічний ідеал кохання, захоплюючи читачів своїм незламним духом і величчю душі. А «загадкова усмішка смерті» на устах мертвого Івана — ніби символ його безсмертя.