Образи жінок у романі М. Шолохова «Тихий Дон»

Автор оповідає про складні часи в історії Росії на переломі епох. Безліч страждань прийшлися на Донську землю. Валився звичний уклад життя, ламалися долі, гинули цілі сім’ї в горні громадянської війни. У романі немає жодної сім’ї, у яку війна і революція не принесла б горя. Свою частку тягот громадянської війни непохитно несли жінки, дружини і матері, сестри й кохані козаків.

Важкий, переломний момент у житті донських козаків показаний автором крізь призму життя членів сім’ї Мелехових, жителів хутора Татарського. Оплотом цієї сім’ї є мати Григорія, Петра і Дуняшки Мелехових — Іллівна.

Читач знайомиться вже з літньою козачкою, коли виросли сини, а молодша, Дуняшка, вже підліток. Спокійна мудрість — одна з головних рис характеру цієї жінки. Так інакше вона просто не змогла б жити зі своїм імпульсивним і емоційним чоловіком.

Без зайвого шуму і суєти вона веде свій будинок, піклується про дітей і онуків, не забуваючи і про їхні щиросердечні переживання. У її будинку чистота і порядок. Іллівна ощадлива і розважлива господарка.

Не тільки зовнішній порядок підтримує вона у будинку, але і стежить за моральною атмосферою в сім’ї. Довідавшись про зв’язок Григорія і Ксенії, вона різко висловлюється проти цього і додає всі зусилля, щоб напоумити сина і перервати порочні відносини. Розуміючи, як непросто Наталі жити із Григорієм, вона ставиться до неї немов до рідної дочки, намагається полегшити її працю, жалує її, навіть дає інший раз зайву годину поспати.

Такі відносини не були нормою: автор наводить приклад свекрухи Ксенії, що змусила молоду невістку виконувати важку роботу вже наступного дня після весілля. Те, що Наталя живе у будинку Мелехових, після спроби самогубства, багато чого говорить про характер Іллівни. Виходить, у цьому будинку було щиросердечне тепло, у якому так бідувала молода жінка.

Багато чого довелося перенести Іллівні. Одним із самих важких випробувань стала загибель Петра. Плач Іллівни над тілом сина — яскрава і велична картина. Яке матері поховати сина, побачити його вбитим! Недарма Григорій думає про те, що краще б Петра вбили де-небудь у Галичині, а не тут, чи ледве не на очах матері.

У будь-якій життєвій ситуації Іллівна глибоко щиросердечна. Вона розуміє Наталю, яку змучили зради Григорія, дає їй виплакатися, а потім намагається відговорити від необдуманих вчинків. Ніжно доглядає за хворою Наталею, за своїми онуками.

На все вистачає сил і уваги старої козачки. Частенько їй доводиться захищати, часом буквально своїм тілом, домочадців від неприборканого гніву Пантілея Прокофійовича.

Засуджуючи за занадто вільну поведінку Дар’ю, вона проте приховує її хворобу від чоловіка, щоб той не вигнав її з будинку, підтримує легковажну невістку. Є в ній якась велич, здатність не звертати увагу на дріб’язку, а бачити головне в житті сім’ї. Не замислюючись, вона вибігає, щоб завести Мишатку в будинок, коли двір вже обстрілювали повстанці. Те, що потрібно в цей момент, вона спокійно робить. Потрібно було залишитися у будинку із хворою Наталею і дітьми, і вона залишається, і намагається оберігати домочадців в цій непростий час.

У будь-якій ситуації Іллівна повна достоїнства. Після страшного вчинку Дар’ї — вбивства комуніста, вона відмовляється ночувати з нею в одному будинку, іде до сусідів.

Після найтяжких втрат: загибелі Петра, смерті Наталі, самогубства Дар’ї, смерті на чужій ставропольській землі чоловіка — на долю Іллівни приходить ще одне важке випробування. Дочка, Дуняшка, віддає своє серце вбивці Петра. Як матері пережити таке? Бачити вбивцю сина у своєму будинку, за столом — чиє серце витримає це? І вона всією силою характеру протистоїть шлюбу.

Але воістину немає границь великодушності цієї простої жінки: у її серці прокидається жалість до Михайла, коли вона бачить його неміч, як потріпала його хвороба. Вона ставить перед ним тарілку з молоком, як би дозволяючи жити в будинку.

І з болем у серце вона благословляє цей шлюб. Не дивно, що Іллівна як би відходить від життя після всіх перенесених втрат. Вона згадує свою молодість, грудного Григорія, ласкавий погляд чоловіка. Тільки про Григорія всі її думки, він залишився єдиною ниточкою, що зв’язує її зі світом. Тому вона так зближається в останні місяці життя із Ксенією. Їх поєднує тривога за його долю, жагуче бажання одержати звісточку. Іллівна йде з життя просто і шляхетно, тому що вона і прожила його так. «Мудрість і спокій, вірність сім’ї» — ці слова як би відбивають життєві принципи простої і такої проникливої жінки.

Так само віддана своєму чоловікові і інша героїня роману — Наталя. Що б не відбувалося, завжди всім серцем вона кохала Григорія. Про силу почуття Наталі говорить її спроба самогубства після уходу чоловіка. Для чого жити без уоханого? Всі її думки про нього.

Красуня, дочка заможного козака, що могла вибирати собі нареченого, вона віддала серце Григорієві. Зробивши свій вибір, вона більше не відступала, намагалася відвоювати чоловіка у розлучниці Ксенії. І майже домоглася свого. Григорій почав розуміти і цінувати свою дружину, прекрасну матір його дітей.

Але занадто багато чого довелося випробувати цій молодій жінці, змучено було її серце постійною боротьбою. Вона не витримала нової зради Григорія. Після страшної, болісної щиросердечної напруги, коли вона призивала смерть на голову настільки коханої нею людини, Наталя прощає його. Але вирішується позбутися від вагітності.

Гордість штовхає її на цей вчинок. І Наталя вмирає, залишивши дітей і Григорія. Тільки після смерті дружини Григорій розуміє, як багато вона для нього значила, якою сильною і гарною людиною була. У романі Наталії протистоїть Ксенія. Ставна красуня, на яку завжди звертали увагу чоловіки, вона була глибоко нещасна. Замолоду її згвалтував п’яний батько, і це наклало відбиток на все її подальше життя.

Чоловік, Степан, кохав її, але так і не зміг їй простити того, що вона не залишилася цнотливою до заміжжя. Бив її, залишав на дружину важку роботу. «Залізні» руки чоловіка постійно згадує Ксенія.

Ксенія полюбила Григорія, віддалася йому з усім запалом свого невитраченого серця. Це почуття червоною ниткою проходить через все життя Ксенії. Вона готова йти за Григорієм на край світу, куди б він її не покликав. Але немає щастя для Ксенії. Початок її життя із Григорієм отруєний неясністю з батьківством дитини, якого Ксенія носить під серцем.

Але коли з’явилося переконання, що дочка від коханої людини, вона втрачає дитину, дівчинка вмирає. Від розпачу Ксенія кидається в обійми «утішника», Євгенія Листницького, і від неї йде Григорій. Ображений зрадою, Григорій повертається до дружини.

Ксенія залишається одна. Від безвихідності вона повертається до не коханого і осоружного Степана. Але живе Ксенія із затаєною надією повернути Григорія і чекає своєї години. Втомлений від сумнівів Григорій знову починає зустрічатися із Ксенією: настільки велике їхнє почуття.

Після смерті Наталі Ксенія тактовно як би відходить від Григорія, розуміючи, як йому важко. Але серце її тягнеться до нього, тому вона так ласкава із сином Григорія, Мишаткою, грає з ним, годує, розповідає казки. Дарма Іллівна дорікає її в корисливих цілях, мов, хоче через сина прив’язати до себе Григорія.

Просто кохання Ксенії настільки велике, що навіть найменше нагадування про коханого — такий же погляд, блиск очей, посмішка — радує її серце. Коли б Григорій не покликав Ксенію за собою, вона беззавітно готова йти за ним. Ксенія помирає на руках коханого, і це стає наступним страшним ударом для нього. Може бути, найстрашнішим. «Чорне сонце» тепер світить самотньому Григорію, він залишився без теплого, ніжного сонячного світла — кохання Ксенії.

У цій беззавітній любові був зміст її життя, її сила і краса. Різних жінок зустрічає читач на сторінках роману. Вони жваво встають перед очами, кожна зі своїм характером, неповторна.

Разом з ними читач сміється і сумує, живе їхнім ярким, повнокровним життям вільних, сильних дочок донських степів.