Оновлення драматургічної творчості

Однією з найважливіших умов, що забезпечили піднесення справді народного, високоідейного, реалістичного сценічного мистецтва, було братерське єднання передових діячів російської і української театральних культур. Велику роль в становленні нового українського театру відітрав геніальний російський актор Михайло Семенович Щепкін (1788-1863). Початок театральної діяльності М. С. Щепкіна був безпосередньо пов’язаний з Україною, з першими творами нової української драматургії. Після вдалого дебюту на сцені в Курську Щепкін в 1818- 1822 рр. з великим успіхом виступав у Харкові, Полтаві, Києві. Разом з 1. Котляревським М. Щепкін здійснював художнє керівництво Полтавським театром. За участю Щепкіна в 1819 р. були вперше поставлені на сцені п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» і «Мос-каль-чарівник», в яких він виконував ролі Макогоненка і Чупруна. Робота над сценічними образами Макогоненка і Чупруна була важливим етапом у формуванні реалістичної майстерності великого актора.

Участю у перших постановках п’єс Котляревського не обмежилась увага Щепкіна до української драматургії. Ставши згодом провідним актором Московського Малого театру, він багато зробив для популяризації «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» Г. П. Котляревського, а пізніше і «Шельменка-деншика» Г. Квітки-Основ’яненка. В українських ролях він дав високі зразки реалістичної акторської гри. Важливе значення для розвитку українського театрального мистецтва мав аматорський театральний рух. Його найбільший розквіт припадає на 60-70 роки XIX століття. Серед аматорських театральних гуртків, які існували на Україні в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в містах Києві, Чернігові, Полтаві, Бобринці, Єлизаветграді (нинішній Кіровоград).

Поруч з українськими п’єсами аматори виставляли чимало творів російських драматургів. Так, київський гурток, крім «Наталки Полтавки» І. Котляревського і «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, показував на сцені «Горе от ума» Грибоєдова, «Скупого рьща-ря» Пушкіна, «Ревизора» і «Женитьбу» Гоголя, «Грозу», «Бедность не порок» і «Не в свои сани не садись» Островського та інші. Аматорські театральній гуртки були справжньою школою сценічної майстерності для ряду видатних діячів українського театру. У київському гуртку починали свою театральну діяльність драматург і актор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг і соратник — великий український композитор Микола Віталійович Ли-сенко (1842-1912). В аматорських гуртках Бобринця і Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованість актора і драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах ще до виступу на професіональній сдені випробувала свої сили геніальна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (1860-1934).

Брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський) також починали свою творчу діяльність як активні учасники аматорських гуртків.

Перша видатна українська професіональна трупа була заснована в Києві в 1883 році. її очолив М. Старицький. Починаючи з 1886 року, гастролі українських труп стали постійною складовою частиною столичних театральних сезонів. Спектаклі корифеїв привернули до себе увагу багатьох видатних діячів російської культури, їх постійними відвідувачами були А. П. Чехов, І. Ю. Репін, В. В. Стасов, П. І. Чайковський, Л. М. Толстой. А. П. Чехов особисто був знайомий з Кропивницьким, Садовським, захоплювався їхнім талантом. Надзвичайно високо він оцінював обдарованість Заньковецької, яку вважав геніальною артисткою.

Не менш красномовні факти свідчать про любов Толстого до українських Корифеїв. Велетень російської літератури з глибоким хвилюванням дивився українські вистави, зокрема ті, в яких брала участь М. Заньковецька. В історію братерського єднання російської та української театральних культур яскраву сторінку вписав перший Всеросійський з’їзд сценічних діячів, що відбувся в Москві в 1897 році. Передові діячі українського театру з трибуни з’їзду проголосили рішучий протест проти приниження і прямого переслідування українського сценічного мистецтва. їх палко підтримали російські митці. Ряд пропозицій українських сценічних діячів, що стосувались піднесення ідейного рівня, реалізму і народності театрального мистецтва, знайшли відбиток в загальних резолюціях з’їзду.

Отже, роль демократичного українського театру не обмежувалась сферою мистецтва. Він мав суспільне значення. Народний український театр був дійовим засобом у боротьбі за звільнення трудящих з-під соціального і національного гніту.

Лесь Курбас — помітна фігура в театральному світі, адже на той час він був новатором: творив власний театр, синтезував ритм, поєднував малярство й музику, створював «звукові пейзажі». За твердженням критиків, його постанову «Золотого черева» на харківській сцені можна вважати візитівкою Курбаса, а його самого — творцем незалежного українського театру, адже традиції «корифеїв» не наслідувались, він вдався до жанру західної гротескової п’єси. У його театрі була відсутня спеціалізація актора, актор мусив бути універсальним. Говорячи про «Березіль» у Харкові, не можна оминути взаємини Курбаса з Кулішем, адже певною мірою драматург визначив творчу діяльність режисера. Думку геніального драматурга слід було театральними засобами донести до глядача: за допомогою слова, зорових образів, ритму примусити його співдумати. Критики назвали це експресіонізмом, а іноді й експресіоністичним раціоналізмом.

Курбас застосовував різні методи, через те кожна його постановка була неповторною. Від суто режисерських робіт він йшов до акторсько-режисерських, від «побутопису-газетопису до мольєрівської умовної театральності». Тандем Курбас-Куліш, на жаль, не склався через політичні обставини, хоча потенціал був великим. Шкода, що доля Леся Курбаса склалася трагічно, як і більшості талановитих митців, що подавали великі надії на майбутнє, але відрадно те, що Лесь Курбас і «Березіль» повернулися до нас знову, що ми маємо можливість прилучитися до спадщини великого майстра.