Онєгін і Ленский (по романі А. Пушкіна “Євгеній Онєгін) Євгеній Онєгін Пушкін А. З

Онєгін і Ленский (по романі А. Пушкіна “Євгеній Онєгін)
Саме Онєгін і Ленский стали для Пушкіна тими персонажами, опираючись на які він побудував свою концепцію мислячої людини епохи. Обоє цих героя, незважаючи на те, що вони “хвиля й камінь, вірші й проза, лід і пломінь”, по вираженню самого автора, проте мають щось загальне, що ріднить і зближає їх. Саме це загальне й залучає Пушкіна, допомагаючи йому створити навколо героїв той божественний мир, що ми називаємо миром вільного роману

У першому розділі читач знайомиться з Онєгіним: довідається про його виховання, утворення, інтересах, розпорядку дня, про враження, зробленому на суспільство молодим героєм, що “нарешті побачив світло”. Що ж головне можна виділити в цьому оповіданні про Онєгіна? Імовірно, те, чим герой різко відрізнявся від інших у своєму середовищі. В епоху, коли володарями дум були поети й філософи, Онєгін явно тяжів до точних наук, до політекономії Адама Смита, що, до речі, незабаром спробував застосувати у своєму сільському житті: “Ярем він панщини стародавньої оброком легенею замінив…” Однак самим головним у цьому оповіданні про героя виявляються визнання самого автора: “Мені подобалися його риси, Мріям мимовільна відданість, Ненаслідувальна чудність И різкий охолоджений розум”.

Про Ленском сказано значно менше. Можна із упевненістю припустити, що його раннє дитинство було досить схоже на дитинство Онєгіна, з тією лише єдиною різницею,.що Володимира відправили вчитися в Європу, звідки він і приїжджає в село: “Шанувальник Канта й поет. Він з Німеччини мрячної Привіз ученості плоди: Вільнолюбні мрії, Дух палкий і досить дивний, Завжди захоплене мовлення И кучері чорні до плечей”. Вихований “під небом Шиллера й Гете”, Ленский далекий від розпусти світла, настільки знайомого Онєгіну, а тому вірить у чисту любов, у високі ідеали. Онєгін поблажливо сприймає відверті визнання приятеля. Різниця темпераментів і розумових інтересів героїв зробила їхніми жагучими сперечальниками, співрозмовниками й одночасно протиставляла обох всім сільським сусідам з їхніми розмовами “про косовицю, про провину, про псарню, про свою рідню”. Скептик Онєгін і романтик Ленский однаково незрозумілі навколишньої. Вони... не вписувалися в монотонність звичного сільського життя

Безумовно, Онєгін і Ленский антиподи, але вони не антагоністи, як багато інших, традиційних пар російської літератури: Чацкий і Мовчачи-Лин, Печорин і Грушницкий, Гринев і Швабрин, Базарів і Кірсанов. Чи не головним художнім відкриттям Пушкіна стало з’єднання в сюжетному конфлікті роману не героя й лиходія, а молодих людей, що просто по-різному виховали в собі думки й почуття певної історичної епохи. Автор не зіштовхує їх у любовному конфлікті, а розвиває дві любовні лінії роману, що йдуть паралельно, що відрізняються між собою не менше, ніж характери головних героїв. Тому-Те й уважали сучасники Пушкіна недостатньо мотивованої дуель Онєгіна й Ленского. У зв’язку із цим Юрій Тинянов звертає увагу на риси характеру прототипу Ленского – Кюхельбекера – і затверджує, що для Пушкіна ці мотивування виявилися достатніми, хоча й залишилися за межами добутку. Дуель Онєгіна й Ленского – кульмінація роману. При всій її безглуздості вона допомагає авторові різкіше висвітити характери героїв. Для Ленского дуель кінчається загибеллю, для Онєгіна стає початком відліку нового життя. Пустившись у мандрівку, Онєгін шукає не просто нових вражень, він шукає самого себе. Пушкіна свідомо виніс “Подорож Онєгіна” за межі роману. Герой вертається у світло знайомим незнайомцем, розгадати якого навколишні не можуть, а тому квапляться засудити його за несхожість зі світською юрбою. Онєгін не по зубах порожньому світлу, воно дивно так само, як був дивний грибоедовский Чацкий, що горестно викликував: “Я дивний, а не дивний хто ж? Той, хто на всіх дурнів схожий?” Ці герої не знаходять собі місця в житті. Пушкіну разом із читачами жаль Онєгіна, якому “смутно думати, що дарма була нам молодість дана”. Такі різні Онєгін і Ленский об’єднані нашим жалем до їхніх життів, що не відбулися, до їхніх загиблих надій. Заперечуючи загальноприйняті норми, ясно розуміючи, що їм не хочеться того, чим задовольняється самолюбна посередність, герої Пушкіна будили

Думка, живе почуття. Саме тому в них, за словами Бєлінського, “відбилося суспільство в один з найцікавіших моментів свого розвитку”.