Оповідання А. П. Чехова “Стрибуха”. Думки й почуття автора

Твір по літературі: Оповідання А. П. Чехова “Стрибуха”. Думки й почуття автора
Антон Павлович Чехов в оповіданнях 90-х років “Дама із собачкою”, “Душечка”, “Стрибуха” досліджує жіночий характер, інтереси й помисли героїнь, зміст їхнього життя. Часом письменник безжалісний. Він відмовляє персонажу в духовності, умінні співчувати, любити. Героїня оповідання “Стрибуха” Ольга Іванівна досить легковажна й порожня особа, незважаючи на ту претензійність, який вона оточує себе. “…Ольга Іванівна і її друзі й добрі знайомі були не зовсім звичайні люди. Кожний з них був чим-небудь чудовий і трошки відомий, мав уже ім’я й уважався знаменитістю, або ж хоча й не був ще знаменитий, але зате подавав блискучі надії”. Строката юрба ледарів навколо Ольги Іванівни живе безглуздим і порожнім життям. Вони рік у рік пишуть “той самий етюд”, співають і грають єдину мелодію, бездарно “пропалюють” життя, претендуючи на богемну обстановку. Займаючись живописом, музикою, співом, Ольга Іванівна залишається дилетанткою у всім. Свого чоловіка, Осипа Степанича Димова, вона нехтує, не розуміючи геніальності й щиросердності цієї людини. І лише втративши цього “благороднейшего людини”, Ольга Іванівна намагається усвідомити, що все життя поклонялася пустейшим ідолам, не розуміла свого щастя, що живе поруч із розумною, доброю, чуйною людиною. “Мовчазна, покірлива, незрозуміла істота, знеособлена своєю лагідністю, безхарактерне, слабке від зайвої доброти, глухо страждало десь там у себе на дивані й не скаржилося. А якби воно поскаржилося, хоча б у маренні, те чергові доктори довідалися б, що винувато отут... не один тільки дифтерит”. Героїня приходить до пізнього прозріння. Вона розуміє, що її неуважність до чоловіка, справі його життя привело його до загибелі. Вона плаче, але жалує не Осипа Степанича, а себе. Навряд чи вона зможе знайти ще таку безкорисливу й люблячу людину, безмовно й терпляче виконуючого всі її порожні примхи. Письменник відмовляє Ользі Іванівні в пізнім прозрінні. Навіть у смертного одру чоловіка вона плаче не про загибель гарної й розумної людини, а про свою неприкаяність, сирітство й самітність. Тут позицію письменника висловлює один з героїв – Коростелев, найближчий друг Димова: “Умирає, тому що пожертвував собою… яка втрата для науки! – сказав він з гіркотою. – Це, якщо всіх нас зрівняти з ним, була велика, незвичайна людина! Які дарування! Які надії він подавав нам всім! – продовжував Коростелев, ламаючи руки. – Господи боже мій, це був би такий учений, якого тепер з вогнем не знайдеш. Оська Димов, Оська Димов, що ти наробив! Ай-Ай, боже мій!” Навіть і отут Ольга Іванівна розуміє, що “прогавила”! Все життя поклонялася лише мнимим божкам, коли поруч жила “майбутня знаменитість”, вона цього не усвідомила, а тепер пізно. Вирок автора звучить суворо. Чехів засуджує бездуховність і щиросердечну порожнечу, дурість героїні. Завжди на Русі були жінки, що вміють любити й співчувати ближньому. Що ж відбулося із сучасницями письменника? Він засуджує волю жінок, зайву їхню самостійність, навіть самовільність, не бачачи в цьому нічого гарного