Переказ повісті Айтматова «Білий пароплав»

Хлопчик з дідом жили на лісовому кордоні. Жінок на кордоні було три: баба, тітка Бекей — дідова дочка і дружина головного людини на кордоні, об’їждчика Орозкула, а ще дружина підсобного робітника Сейдахмата. Тітка Бекей — найнещасніша на світі, тому що у неї немає дітей, за це і б’є її сп’яну Орозкул. Діда Момун прозвали розторопним Момун. Прізвисько таке він заслужив незмінною привітністю, готовністю завжди прислужитися.

Він умів працювати. А зять його, Орозкул, хоч і значився начальником, більшою частиною по гостях роз’їжджав. За худобою Момун ходив, пасіку тримав.

Все життя з ранку до вечора в роботі, а змусити поважати себе не навчився.

Хлопчик не пам’ятав ні батька, ні матері. Жодного разу не бачив їх. Але знав: батько його був матросом на Іссик-Кулі, а мати після розлучення поїхала в далеке місто.

Хлопчик любив підійматися на сусідню гору і в дідів бінокль дивитися на Іссик-Куль. Ближче до вечора на озері з’являвся білий пароплав. З трубами в ряд, довгий, потужний, красивий. Хлопчик мріяв перетворитися на рибу, щоб тільки голова у нього залишилася своя, на тонкій шиї, велика, з відстовбурченими вухами. Попливе він і скаже своєму батькові, матросові: «Здрастуй, тато, я твій син».

Розповість, звичайно, як йому живеться у Момун. Найкращий дідусь, але зовсім не хитрий, і тому всі сміються над ним. А Орозкул так і покрикує!

Вечорами дід розповідав онукові казку. «… Трапилося це давно. Жило киргизьке плем’я на березі річки Енесай. На плем’я напали вороги і вбили. Залишилися тільки хлопчик і дівчинка.

Але потім і діти потрапили в руки ворогів. Хан віддав їх Рябий Кульгавий Бабі і звелів покінчити з киргизами. Але коли Ряба Хромая Стара вже підвела їх до берега енесов, з лісу вийшла матка маралів і стала просити віддати дітей. «Люди вбили в мене моїх оленят, — говорила вона. — А вим’я моє переповнилося, просить дітей! «Ряба Хромая Стара попередила:» Це діти людські.

Вони виростуть і вб’ють твоїх оленят. Адже люди не те що звірів, вони й один одного не жаліють «. Але мати-олениха впросила рябу Кульгаву Старуху, а дітей, тепер вже своїх, привела на Іссик-Куль.

Діти виросли і одружилися. Почалися пологи у жінки, мучилася вона. Чоловік перелякався, став кликати мати-олениха. І почувся тоді видали переливчастий дзвін. Рогата мати-олениха принесла на своїх рогах дитячу колиску — бешик.

А на дужці бешик срібний дзвіночок дзвенів. І зараз розродилася жінка. Первістка свого назвали на честь матері-олениха — Бугубаем. Від нього і пішов рід Бугу.

Потім помер один багатій, і його діти задумали встановити на гробниці роги марала. З тих пір не було маралів пощади в іссиккульскіх лісах. І не стало маралів. Спорожніли гори.

А коли Рогата мати-олениха йшла, сказала, що ніколи не повернеться «.

Знову настала осінь в горах. Разом з літом для Орозкула відходила пора гостювання в чабанів і табунників — приходив час розраховуватися за підношення. Удвох з Момун вони тягли по горах два соснових колоди, і від того Орозкул був злий на весь світ.

Йому б у місті прилаштуватися, там вміють поважати людину. Культурні люди… І за те, що подарунок отримав, колоди потім тягати не доводиться. Але ж в радгосп навідується міліція, інспекція — ну як запитають, звідки ліс і куди. При цій думці в Орозкуле скипіла злість до всього і всіх. Хотілося побити дружину, та будинок був далеко.

Тут ще цей дід побачив маралів і мало не до сліз дійшов, точно зустрів братів рідних.

І коли зовсім близько було до кордону, остаточно посварилися зі старим: той все відпрошувався онука, прігулка цього, забрати зі школи. До того дійшло, що кинув у річці застряглі колоди і поскакав за хлопчиськом. Не допомогло навіть, що Орозкул з’їздив його по голові пару раз — вирвався, сплюнув кров і пішов.

Коли дід з хлопчиком повернулися, дізналися, що Орозкул побив дружину і вигнав з дому, а діда, сказав, звільняє з роботи. Бекей вила, проклинала батька, а бабця зуділа, що треба скоритися Орозкулу, просити у нього вибачення, а інакше куди йти на старості років? Дід адже в руках у нього…

Хлопчик хотів розповісти дідові, що бачив у лісі маралів, — повернулися все-таки! — Так дідові було не до того. І тоді хлопчик знову пішов у свій уявний світ і став благати мати-олениха, щоб принесла Орозкулу і Бекей люльку на рогах.

На кордон тим часом приїхали люди за лісом. І поки витягали колоду і робили інші справи, дід Момун дріботів за Орозкулом, точно відданий собака. Приїжджі теж побачили маралів — видно, звірі були нелякані, із заповідника.

Увечері хлопчик побачив у дворі кипіли на вогні казан, від якої виходив м’ясної дух. Дід стояв біля багаття і був п’яний — хлопчик ніколи його таким не бачив. П’яний Орозкул і один з приїжджих, сидячи навпочіпки біля сараю, ділили величезну купу свіжого м’яса. А під стіною сарая хлопчик побачив рогату маралів голову.

Він хотів бігти, але ноги не слухалися — стояв і дивився на спотворену голову тієї, що ще вчора була Рогатий матір’ю-оленихою.

Скоро всі розсілися за столом. Хлопчика весь час нудило. Він чув, як сп’янілі люди чавкали, гризли, сопіли, пожираючи м’ясо матері-олениха.

А потім Сайдахмат розповів, як змусив діда застрелити олениха: залякав, що інакше Орозкул його вижене.

І хлопчик вирішив, що стане рибою і ніколи не повернеться в гори. Він спустився до річки. І ступив прямо у воду…