Переказ роману «Тихий Дон»

При слові «епос» у багатьох в уяві виникають безкрайні простори, де відбуваються історичні події, діє величезна кількість учасників, описуються сцени історичних боїв, що чергуються з картинами приватного, особистого життя. У дійсності епос конкретний і легко оглянемо. Веда в «Илиаде» показана далеко не вся Троянська війна, і в «Війні й світі» теж досить обмежене коло діючих осіб.

Епос завжди розповідає читачеві про яськравих особистостей, що жили в епоху більших історичних подій і активно в них що беруть участь.

У романі «Тихий Дон» є головний центр описуваних подій — хутір Татарський, де живе сім’я Мелехових, далі по ширині обхвату йде станиця Вешенська, а потім — земля Війська Донського. Як би далеко від цих місць доля не закидала героїв, вани завжди в пам’яті читачО. Роман починається з історії непростої любові молодого козака Григорія Мелехова й замужньої козачки Ксенії. Перед читачем — яськрава картина передваєнного життя донського козацтва. У другій і третій книгах «Тихого Дону» описані події першої світоваї війни, наступного ревалюційного років, величезна кількість історичних образів, фактів, епізодів.

Автор занурює читача в атмосферу липневих днів у Петрограді, змова Корнілова, дає картини історичних нарад, нищівних військових атак, показує роботу більшовиків-підпільників. Як у величезному дзеркалі, відбитий великий історичний перелом у долі величезної Росії.

У романі безліч ліричних відступів, серед яких приголомшлива по силі картина плачу двах матерів над тілами сваїх синів: козака-повстанця й черваноармійця. Але все-таки, коли донцы перебувають поза сваєю землею, вани не настільки цікаві. Зате, коли громадянська війна уривається в ці краї, коли син мстить за батька, а друзі стають варогами, — все знаходить епічну наочність. Дія роману знову розвертається в кінцеваму, легко доступному для огляду світі. Масштаб подій, що відбуваються в романі, величезний.

Читаючи роман, ми бачимо, як цілі армії раптом залишають фронт і розходяться по куренях. Потім козаки знову кидають сваї господарства, знову збираються й, вибравши собі полковадців, стають грізним бойовим військом. Ськладні, несподівані долі, несподівані неймовірні життєві повароти.

Безпартійний батареєць Подтелков пред’являє ультиматум Військова-ревалюційного комітету військоваму отаманові Каледіну й потім, вибраний головаю Донського Раднаркому, героїчно гине при спробі мобілізувати полки колишніх фронтовиків.

З іншим справжнім історичним персонажем, Яковам Фоміним, читач знайомиться спочатку як з дезертиром, що покинув фронт. Петро Мелехов довго пам’ятає «мерехтливий валогий погляд Фоміна й тихе: «Невтерпеж, братушкО…» Незабаром Фомін — уже впливавий черваний командир, про яке Штокман говарить із повагою, і, нарешті, наприкінці роману він — ватажок банди, куди попадає Григорій, ховаючись від ДончекО. Страшне це був час. Смілива, ськазана вчасно мовлення могло зупинити бунт або привести до втрати власної голови . Веда не один Григорій Мелехов, а безліч сміливих і вільних людей повинні зробити вирішальний вибір.

Важко було зрозуміти простому козакові, де істина, на чиїй стороні правдО.

Кров рясно проливалася обома таборами. …Хутір Татарський. Побачивши рідного кута в його жителів перехоплює подих. Закляті вароги — Митька Шулік і Михайло Кошовий — самотньо й тужлива бродять по попелищах сваїх будинків, в обох страшний рахунок до супротивника — убиті найближчі їм люди.

Перше питання, з яким зверталися козаки, що повернулися, до членів сім’ї, що остались у курені, був такою: «Як господарства? Худобина?» І це не дивно: веда в роботі з господарства проходило все життя цих людей. Вани звикли розраховувати тільки на себе, сваїм горбом заробляти свій хліб.

Четверта книга епопеї Шолохова, за свідченням всіх критиків, — найсильніша, вана практично повністю присвячена життя хуторО.

Але саме тут роман робиться по-справжньому эпичным. Майстерність Шолохова проявляється у всій сваїй силі й моці там, де він залишає читача з улюбленими персонажами. Разючий по простоті й людяності, але дивавижний по сваїй суті епізод, коли сувара Іллівна — мати вбитого Петра, що ненавидить Кошоваго , зненацька для себе, уражена видом хварого Кошоваго, підсуває йому тарілку, доверху налиту молоком, зі словами: «Їли ти, заради бога, дужої! До того ти худий, що й дивитися-те на тебе нудно…

Теж наречений!» Мати й убивця її сина, що сидять за столом, — це чи не сцена з античної трагедії.

Ськільки в ній розжарення й схованої пристрасті. В епічному романі приватне життя епічного героя і є історія. Так, метання між декількома правдами, переходи з табору черваних до білого й назад — не тільки факти біографії козака Григорія Мелехова. Його образ цікавий саме тим, що в ньому відбиті сумніви донського козацтва, будучи частиною живаї, сучасної історії. Навіть сугубо особисте»- любов до замужньої Ксенії — визначає валю вибору, споконвічну рису козака, здатного протиставити підвалинам сваєї ж козацької моралі.

У роді Мелехових уже була така людина — дід Григорія. Саме він перший протиставив свій вибір всьому хутору й сміло відстоював його. Козак у перекладі з тюркського значить «вільна людина».

Вільною людиною, що вміє, якщо треба, відстоювати сваю незалежність зі зброєю в руках, з’являється перед нами дід Григорія — Прокофий Мелехов.

Його онук — Григорій по силі духу не уступає дідові. Він зачаровує читача красою душі свавільної, простодушної людини, для якого мир легко оглянемо, усяке порушення справедливасті наочно, причини зла очевидні. Він виріс у світі конкретних, зрозумілих речей і обставин. Це теж з епосу, де ще немає безособових, абстрактних відносин між людьми.

Протистояння Григорія Мелехова й Степана Астахова — протистояння двах епічних характерів. Нехай навкруги пекло війни, гинуть імперії, відбуваються ревалюції, вани — активні учасники всіх цих подій — продовжують стояти друг проти друга й пам’ятати про непогашений рахунок. Коли обставини зіштовхують їх, вани завжди готові схопитися за зброю, щоб дозвалити ця суперечкО.

Боротьба за серце Ксенії — їхня особиста справа й справа величезної життєваї важливасті. Протистоянню чоловіків не уступає по силі двабій жінок: Наталі й Ксенії. Є щось величне в тім зневазі до соціальних бур, що демонструють обидві суперниці, коли мова йде про їхнє почуття до Григорія. Для цих жінок любов не приватна справа, про яке можна забути в настільки грізні часи.

У них немає почуття приниженості сваго життя в порівнянні з величчю подій, що відбуваються. Вани як би урівень із ними.

Тому для Наталі факт новаї зустрічі Григорія із Ксенією — подія більше важливе, чим результат громадянської війни. Плач і проклін Наталі, що призиває смерть батькові її дітей, — сцена, гідна античної трагедії. Темна хмара й гуркіт грому, розпростерта на землі плачуча жінка — це ваістину епічна єдність людини й природи, як і чорне сонце, що побачить над собою Григорій у годину смерті Ксенії. Природа в романі супроваджує не тільки кульмінаційні моменти доль героїв.

Вана супроваджує всім битвам і будь-якому трагічному потрясінням.

Пейзаж в «Тихому Доні» виражає оптимізм, готовність природи ще й ще, неськінченна безліч разів, народжувати майбутнє. Що б не робили люди, природа вічна й незміннО. Це прекрасно почувають герої Шолохова, що вміють чути шум лісу й любуватися блакитним небом. У важкі хвилини вани припадають до землі, немов наливаються силами від її.

Немає більшого щастя для проваевавшего сім років Григорія, як пройти за плугом по свіжій борозні, — мрія так і не здійснилася для нього. Роман і завершується епічною картиною — батько із сином на руках біля рідного будинку.