Переказ стисло: Цікава людина

Мене познайомили з Максимом Тадейовичем в один з його приїздів. Перше враження залишається назавжди: людина вишукано чемна серед інтелігентів високого кола. Ввічливість буває й гордовитою, тут вона — щирість.

Увага Рильського привернута лише до того, кому він тисне руку. Він дивився людині у вічі весело чи суворо, залежно від того, хто до нього підходив, та не міг виявити недбалості, неуваги до людини. Чемність — його непорушний закон…

То не дрібниці в нашому житті, бо людина повинна бути красивою в усьому. Потребою поетової душі було сказати людині добре слово… Ми виступаємо перед студентами Київського університету разом з письменниками Італії. У віршах Рильського, які він читає на вечорі, згадується ім’я Торквато Тассо, і в моїх — теж.

Після вечора Максим говорить у нашому колі: «Бачите, Тереню Гермаїговичу! І ви згадали про сонети великого Торквато Тассо, і я теж. А ми ж з вами не домовлялися!» Іншого разу Максим підкреслив перед товаришами, бажаючи зробити мені приємне: «Я назвав свою книжку «Братерство», а ви «Побратими». Вони вийшли одночасно.

Характерний і цікавий збіг. Знак часу».

…Максим Тадейович починає працювати з першого дня. Пише багато листів, просить у мене паперу. Несу йому аркушів сорок, він дуже задоволений.

Після вечері йдемо до пансіонату. По дорозі багато знайомих. Поет щоразу знімає солом’яного бриля. Є люди, які вміють дуже красиво робити це у привітанні.

У Рильського цей жест неповторний…

Я звертаю увагу на жест, з яким він скидав капелюха… «Чи правда, що розповідав Олександр Копиленко… про один осінній вечір?» — «А що? Не знаю»,- запитує поет насторожено. «Був пізній вечір, ви йшли від опери додому. Копиленку здалося, що ви трішечки зачіпали плечем стовбури каштана, знімали капелюха й казали: «Пробачте!» Каштанів чимало, знову якийсь на дорозі. «Пробачте!» — казали ви знову…

Копиленко йшов позаду і щиро милувався, потім говорив нам із захопленням: «Дехто навіть з людьми не такий чемний, як наш добрий поет з деревами».

Максим Тадейович стримано сміється: «Якщо Копиленко розповідав, то, видно, щось таке було».

Дотепне слово, жарт і каламбур — наче прапор незмінної приязні поета до людей. Що тільки він переживав наодинці з собою, того не знають ні музи, ні друзі. Але і в драматичні моменти життя Рильський не дозволяв собі засмучення й журби на людях.

Незбагненно, як він міг зберегти стільки оптимізму в труді та поведінці, стільки веселощів — після всіх тяжких ударів долі.

Мені дороге кожне добре слово, мовлене тепер про Рильського. Бо він багато чув раніше інших слів, багато вистраждав у житті… Біля його веранди я згадую випадок з минулих років… Тонка снігова павутина засновує двір будинку. Я дивлюся з вікна.

Між сяючими заметами проходить хиткою, боцманською ходою сивий поет, зустрічає дружину двірника Соломію. Зупиняється, галантно нахиляється, цілує їй руку…

Останній рік життя Рильського в Ірпені, напередодні переселення до Голосієва… Після вечері Максим Тадейович сів за рояль. Його пристрастю в музиці був «божественний Шопен». Він із захопленням грав уривки з полонезів.

Трохи імпровізував. Улюблена його «Анданте кантабіле». Прихильники Рильського говорили, що коли б він не став поетом, то, напевне, був би видатним музикантом