Найвидатніший Репрезентант давньоруського літописання — Нестор, не випадково прозваний літописцем, народився 1056 року. Маючи сімнадцять літ, прийшов він до Києва і був пострижений у Печерському монастирі, де й провів більшу частину життя. Літературний талант ченця привернув увагу ігумена і братії, що мало вирішальний вплив на подальшу долю юнака; він став письменником та істориком свого народу.
Перші його твори належать до агіографічного жанру. Це — повість про початки Печерського монастиря та переказ про нечерських подвижників. Обидва твори увійшли до складу «Повісті временних літ» та «Києво-Печерського патерика». Далі йдуть видатні твори вітчизняної агіографії — «Житіє Теодосія Печерського» та «Чтеніє про Бориса і Гліба». Є підстави твердити, що другий твір був написаний грецькою мовою і призначався для чужоземного православного читача. Звичайно, це не все, написане Нестором до створення «Повісті временних літ», але тогочасна спадщина просто не дійшла до нас.
Та голокною справою його життя стала «Повість временних літ» — найвидатніша пам’ятка давньоруської історіографії.
Широко відомо, що літописання становило собою одну з найяскра? віших ланок літературного набутку нашого народу. Жодна інша європейська країна не мала такої блискучої історіографічної спадщини, репрезентованої цілою плеядою визначних імен. 1 серед них Нестору належить, поза сумнівом, чільне місце.
У нашій уяві образ літописця здебільшого вимальовується у вигляді мудрого старця — сивоволосого, з опасистою бородою, — що в тиші келії, відгородженої від життя монастирським муром, «добро і зло сприймаючи байдуже», складає беззастережний і вільний від емоцій «Ізвіг нащадкам». Якоюсь мірою цьому «завинив» Олександр Пушкін безсмертним образом Пімена. Та Нестор аж ніяк не пасує до того еталона.
Почати з того, що Нестор помер не таким уже й старим. «Повість временних літі він завершив 1013 року, маючи ледве п’ятдесят сім літ від народження. Це вік, коли людина переживає своє акме — вище піднесення творчості коли багатий життєвий досвід поєднується з відсутністю ознак старечо* деградації.
Не був Нестор і спокійним та байдужим спостерігачем того, що вщ бувалось довкола нього. Бути ченцем за середньовіччя зовсім не означало відгородитися від світу. Київські монахи брали активну участь у тогочасній громадській роботі. Студійський статут, запроваджений на Русі , навіть зобов’язував ченців засновувати бібліотеки, скрипторій, учбові заклади, шпиталі, богодільлі та інші структури, націлені на забезпечення тих або інших суспільних потреб.
Насамперед — у сфері духовного життя.
Отож, «Повість временних літ» — зовсім не холодний «Ізвіт» наступ А ним поколінням, а твір письменника з гострим темпераментом та емої цінним обдаруванням. Це літописне зведення, написане майже тисячоліття тому, для нас — глибока, незапам’ятна старовина, але для громадян Київської держави початку XII століття то була книга про сучасність і сучасників.
Головна політична ідея «Повісті временних літ» — відповідаєш ність перед народом, вітчизною, перед історією тих, хто за велінням долі поставлений при владі, тому що державна влада — не тільки право керувати підлеглими й каверзувати ними. Це важкий тягар, який під силу далеко не кожному, це великий обов’язок і невтомна нрац на благо народу.