Перший урок «Дніпропетровщина — моя рідна земля» у барвах поетичної палітри

Поети Дніпропетровщини про рідний край

Юрій Кібець Орільська осінь

Батько пише вінок сонетів,

Мати в ‘ Яже вінок цибулі…

На прозорій летить кареті

Пишна осінь на перші гулі.

Листя падає під колеса,

Як жертовний дарунок серпня.

Листя пада на сині плеса,

Синій терен у згадках терпне…

У садах повно яблук стиглих,

Що удосвіта впали в трави.

А батьки натомлені встигли

Вересневі довершити справи-

Батько склав свій вінок сонетів,

Мати склала вінки цибулі…

Осінь пишна в сяйній кареті

Полетіла на треті гулі.

Оріль-сестра Борисфена

Перший був Ор-поводир наш,

А Кий же став правити потім,

З «Велесової книги»

Перший був Ор. Потім тихо Оріль зайнялася

Синьою барвою у веселковім гаю.

Перший був бій. Потім довго ще крівця лилася

В річку невинну, в нинішню пам’ять мою.

Так і ходив по орільській землі оратай-

З плугом найпершим, із оріянським мечем.

Звідси злітало лірників плем ‘ Я крилате

З цвітом купальним і поминальним плачем.

Небо від поглядів предків-досі ще синє,

Як же молитися яро Сварогу могли

Пращури ті, кому з вдячністю вірного сина

Світ накриває і досі весільні столи!

Свято обжнивків здолало тисячу років,

Щедрі Обжинки-дійшли після чесних трудів.

…Перший був Ор. Не було ще ясирів, оброків,

Лиш Борисфен жовтосинім світанням радів.

Олександр Зайвий

Тиша вільшана, блакитна Оріль.

Хати сповиті в оранжевий хміль.

М ‘ Ята зім ‘ Ята, травнева трава.

Димом курить в небосхил Калитва.

Спів солов ‘ Я, міріади світил.

Вийду на берег від скіфських могил.

Смолить рибалка старого човна.

Тиша вільшана, бузкова весна.

Горлиці лунко дзвенять звідусіль.

Краю мій милий! Блакитна Оріль!

1972

Людмила Левченко Стоїть над ружами душа

Он в ‘ Ється стежка в спориші…

Повз ве H Боліз, повз дику грушу.

Блакитна даль і ні душі-

Лиш тільки степ і дикі ружі.

Тут все чарує і вража

Прозорим обширом мовчання.

Стоїть над ружами душа:

Пресвітла, горда і печальна.

На квітах крапельки роси

І трохи полум ‘ Я і втоми.

Стою над свічками краси

Їх не задути вже нікому.

Високий вересень

Я кину вссіх! Я буду тільки з Вами!

Це так, повірте, буде дивовижно,

Ще може день, а може тиждень.

Ми побредем, розхристані, степами.

Я Вас молю-одужуйте скоріше!

Хіба митцеві місце у лікарні?

Ви весь такий озвучений і гарний!

Я Вам пишу найкращі вірші,

А степ притулок для митця.

В нім можна жить і мить, і вічність,

Облиште сум свій і трагічність,

Я буду з Вами до кінця.

Та скоро вже надворі серпень.

А цвіркуни вночі-не передать!

Чому ж печаль така нестерпна?

Чому так хочеться ридать?

Допоки щастя не прогіркло,

Допоки ми ще молоді,

Співати легко так в степу, повірте,

Схилившись голова до голови.

Я кину всіх! Я буду тільки з Вами!

Це так, повірте, буде дивовижно,

Ще може день, а може тиждень.

Ми побредем, розхристані, степами.

Рідне Придніпров’я, моя рідна школа

Юрій Кібець

Незалежна, золотопожежна

Осінь бенкетує по садах,-

То підпалить грушу обережно,

То опалий лист поверне в прах.

Ось туман старезну люльку палить,

Крекче, наче дід у курені.

Осінь — тут як тут : на гострі палі

Глечики чіпляє наливні.

Сушаться у сонячній сушарні

Яблука, гриби та гарбузи.

Приворотне зілля у кошарі

Зріє для дівочої сльози.

П’є чаклунка — осінь пізні роси,

Б’є косою в перший льодостав:

Лиш мороз до сну її припросить,

Щоби не ловила бульше гав.

Це мій рідний край. Давній скіфський курган біля села.