Пишемо шкільний твір по поемі Вороного «Євшан-зілля»

Хоч би про що писав Микола Вороний, завжди в його творах був присутній образ рідної землі. Для поета не було нічого святішого за страдницьку, підневільну Україну: вона снилася йому вночі, вона надавала снаги жити вдень. Але не міг більше Вороний бачити, як з неї знущаються і як вона сама дає з себе знущатися. І, маючи у серці синівські почуття любові до своєї Батьківщини, пише поему «Євшан-зілля».

Вороний Не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне перо, щоб закарбувати діяння давноминулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили, тих, що живуть, і тих, що житимуть. Красива історична легенда дійшла і до Миколи Вороного, який зміг їй подарувати інше життя, інше «обличчя».

У своїй поемі автор звертається до синів українських, хоче, щоб вони не відверталися від своєї неньки України, якій дуже тяжко бути у неволі та ще й бачити таку неповагу до себе. Сюжет поеми побудований ніби за літописом, проте звернений не до половців, а до нас — українців. Князь Володимир Мономах «під час походу» взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького хана, оточив «його почотом і розкошами догідно — і жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно». Час робить свою справу, і через якийсь період юнак почав забувати те, що відбувалося на рідній землі, забувати рідних батьків, рідні звичаї — забувати Батьківщину.

Дійшло до того, що «край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати» став хлопець. Переродилося його серце, зачерствіло, забув він і вільне життя, і мову свою, і свій народ. Виявилося, що жити для нього у неволі та в «почоті» краще, ніж відчувати кожного дня небезпеку у рідному краї.

Та не може забути хан своєї улюбленої дитини — «плаче, бідний та зітхає. Сну не знають його очі». Споряджає він посланця у Київ, щоб той відшукав сина і нагадав йому, якого він «роду-племені».

Старий співець виконує волю хана. Він знаходить юнака і намагається умовити його повернутися до рідної оселі, на рідну землю. Але, як виявилося, це зробити дуже нелегко, бо, здається, з пам’яті хлопця стерлися майже усі згадки про домівку. Не допомагають ні улещання, ні умовляння, ні ті пісні, що були, як «вітер у непогоду», в яких розповідалося «про славетнії події — ті події половецькі, про лицарські походи — ті походи молодецькі!» Проте навіть це не дає ніякого результату, бо:

Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..

Здавалося, ніщо не зарадить, не допоможе. Тоді посланець від хана виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу — чарівного євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце юнакові: «Рідний степ — широкий, вільний… раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!..» Тепер вже ніщо у світі не може зупинити юнака, який відчув пахощі, хоч і гіркі, рідної землі:

Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пребувати!

Значить, найдорожче для людини — її рідний край, батьківська земля. Тому і чути біль у словах Миколи Вороного, з якими він звертається до найдорожчої святині — України, що залишилася забутою своїми дітьми:

Україна! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось?

Отже, гріх забувати про свою Батьківщину, треба відновлювати у серцях той «дух, що зрива на ноги», треба шукати звичайної й одночасно незвичайної трави — євшан-зілля. Треба вірити в рідну землю, любити й шанувати її, щоб не перервався зв’язок між поколіннями — історична пам’ять. Здається, що поема М. Вороного і сама була отим символічним євшан-зіллям, що упродовж тривалого часу, попри всі заборони й перестороги, повертала одурених владою синів до рідного краю-пракореня, до батьківської землі — України.

Та й тепер, я гадаю, не зменшилася її сила!