Поетеса Олена Теліга

Не можна не погодитися зі словами римлян, що поетом не можна стати, поетами народжуються. Не можна вивчитися ні на Шевченка, ні на Бетховена. На них, як на пророків, сходить Святий Дух, і їм відкриваються речі досі нікому не знані. Такою поетесою була Олена Теліга. її поезія була по-справжньому аристократичною, позбавленою вульгарного і простацького, образи та ідеї цілісні.

Вона була елегантною у своїй статурі «прудконогої Діани» і у формі своїх віршів, гордою у ставленні до життя. Олена Теліга, як блискуча зоря, спалахнула і згоріла на небі війни й революції, але лишила, хоч згасла фізично, яскраве світло для нащадків.

Вона ставила до себе, як до поетеси, і до своїх поезій, високі вимоги. Тому її було важко було спонукати до видання збірки. Вона намагалася віднайти закінчену форму слова, яке б відповідало кожному почуванню, яке б пасувало до тієї емоції. Потрібне слово шукала довго і не поспішала вставити якесь інше.

Мала геніальний дар пов язувати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або з минулим. У зерні бачила рослину, у цвіті — плід, у житті — смерть, у смерті — життя. Ії вірші відрізняються шляхетністю ліній, лаконізмом, незвичайною доцільністю будови, яка прагне вирватися за межу, у простори, в повітря, понад мури, рветься нестримно на найвищий шпиль, пнеться вдалечінь, наче напнутий лук. Створюється враження, що душа поривається від сірого, приземленого у небо.

У кольористиці її поезій не знайдеш «тріпотливо пестливих» або «рожево мрійних» барв, які часто вживають наші лірики. Немає там і сірості брудно-рожевих і брудно-голубих фарб, які роблять вірші такими нудними і одно-цвітними. Найбільше вона не терпить сірості! Важко знайти у неї невиразні переходи від однієї до іншої барви. Навпаки, усі фарби яскраві, блискучі, не холодні, а гарячі, які створюють контраст.

У поетеси слойа «віра» і «любов» заблищали свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем. Олена Теліга стоятиме як провідний маяк, щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець прийдешніх поколінь. Щоб тисячі ніг пройшли по її слідах шляхом, неминучим для нації з великим майбутнім, шляхом змагань страждань і воскресіння.

Шляхом велетнів.

О. Теліга — своїм життям показала, як можна і треба любити рідну мову, землю, народ. Поет, публіцист, політичний діяч — ось ті найвищі характеристики, якими її нагородила доля. Батьки і оточення пробудили в ній національну свідомість, і вона заговорила рідною мовою, відкинувши від себе тих псевдодрузів, які ганьбили усе, що їй стало рідним. В часи національно-визвольних змагань 1917-1921рр. разом з батьками мешкала в Києві, а з 1923 р.- у Чехословаччині. У 1924 р. закінчила матеріальні курси, у 1925 вступила на історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту ім.

М. Драгоманова. Стає учасницею літературно-мистецького життя, знайомиться з Є. Маланю-ком, Л. Мосендзом: та іншими поетами-пражанами. Після одруження переїздить до Варшави. Працює вчителем, манекенницею.

З 1932 р. співпрацює з «Вісником» Д. Донцова. З початком другої світової війни не може залишатися осторонь визвольного процесу і у вересні 1941 року разом з похідними групами ОУН перебирається у Рівне, а 22 жовтня — у Київ, де починає редагувати літературний часопис «Літаври».

У лютому 1942 р. її заарештовує гестапо і невдовзі разом з чоловіком, журналістом Іваном Рогачем, та поетом Іваном Ірлявським розстрілює в Бабиному Яру. Так закінчується її життя, але не слава і не велич борця за свободу. Посмертно вийшли книги «Душа на сторожі» , «Прапори духа» , «Полум яні межі» .