Поезія Цветаевой

Поезія Цветаевой — вся в розмаїтості поетичних пошуків, відкриттів нових можливостей російського вірша — від романтичний^-романтичних-романтичні-вишукано-романтичних стилизаций до прояву високого драматизму людського існування»: А може, краще перемога, Якої варто завершити, — Пройти, щоб сліду — жодного, Пройти, щоб тіні не залишити На стінах… Може, уже відразу И викреслитися зі світильників? Так: Лермонтовим по Кавказу Прокрастися, не задівши одіяння Гірських… А може, так погратися: Перстом Себастиана Баха Струни органа не зачіпати?

Розпастися, не залишивши пороху На урну… А якщо — обманом? Щоб виписатися із широт?

Так: Часом, начебто океаном, Прокрастися, не звалившись вод… («Прокрастися…», пров. Ж.

Храмовий) У доемиграцийний період Цветаева створила збірники «Версти» («Версти», 1921), «Вірші до Блоку» («Вірші до Блоку», 1922), «Розлука»(«Розлука», 1922), присвячену Дж. Казану поему «Пригода» («Пригода», 1919), а також написану на сюжети російських народних казок поему-казку «Цар-дівиця»(» Цар-Дівиця», 1922). В еміграційний і «радянський» періоди творчості Цветаевои загальна тональність її віршів ставала більше похмурою й песимістичної, разом з тим більше глибокої й философичнишою. У Берліні вийшли друком два збірники віршів Цветаевой «Психея» («Психея», 1923) і «Ремесло» («Ремесло», 1923). У лірику Цветаевой цього періоду розкрита психологія любові, туга за батьківщиною, звучить тема покликання поета, трапляються численні замальовки зі сценок еміграційного життя, роздуму над сенсом життя, переосмислення й інтерпретації «вічних» тим і образів (Гамлета й Офелии, Христа й Магдалини, Федри й Іполита). Як ні в кого з інших російських поетів, у Цветаевой надзвичайно багато поетичних, літературно-критичних, епістолярних відкликань на творчість інших поетів (О.

Пушкіна, О. Блок, Б. Пастернак, Р. Г. Рильке й ін.). У роки еміграції Цветаева створила й кілька поем «Поема гори» («Поема гори», 1924), «Поема кінця» («Поема кінця», 1924), «Поема Сходів» («Поема Сходи», 1926), «Поема повітря» (1930), ліричну сатиру «Щуролов» («Крисолов», 1926), у яких відобразилися її філософські погляди на сутність і призначення людського існування, а також еміграційні враження, пронизані трагічною гіркотою того непорозуміння, що неї оточувало. «Поема гори» і «Поема кінця » — це своєрідна лірика-трагедій-на поетична дилогія, що Пастернак назвав «найкращої у світі поемою про любов».

В основі сюжетів поем — коротка, але драматична історія реальних взаємин, пов’язаних із захопленням поетесою емігрантом з Росії К. Радзевичем. Поеми цікаві не тільки тим, що історія любові передана в них з винятковою силою драматичного психологізму, не тільки чудовими празькими пейзажами, а й цікавим об’єднанням у них любовного роману із саркастичним викриттям міщанської ситої повсякденності, буржуазного порядку, спотворених відносин Сюжетну основу поеми «Щуролов» становить західноєвропейська середньовічна легенда про те, як в 1284 р. німецьке місто Гаммельн випробувало навали пацюків. Урятував міщан мандрівний музикант: звуки його флейти зачарували гризунів, повеліли їх за мелодією до ріки Везвер, у якій вони знайшли свій кінець. Бургомістр і міські товстосуми, які обіцяли рятувальникові грошова винагорода, обдурили його.

Тоді розгніваний музикант, граючи на флейті, зачарував і повів за собою всіх дітей міста Гаммельна. Юних міщан, які зійшли на гору Контенберг, поглинула безодня. Фантазія поетеси внесла важливі зміни у фабулу цієї легенди: навала пацюків на місто Гаммельн — покарання за байдужість і егоїзм «ситих», за їхню деградацію, бездуховність; обіцяна музикантові нагорода — не знехтуваний метал, не гроші, а одруження із красунею Гретою, донею бургомістра; виманити з міста дітей допомогли музикантові не стільки звуки чарівної флейти, скільки бажання юних міщан за всяку ціну вибавитися від страждань, заподіюваних їм догматичною бездуховною системою утворення, і надія знайти внутрішню волю й волю