Поезії
До тебе — навпростець
Вже осінь, осінь… Мальви тужать…
І дні біжать, мов на коні.
В тумані сонце очі мружить,
А дні осінні — не ясні.
Кричать дощі чаїнокрило,
І непорочність в небесах.
А осінь мчить, немов на крилах,
Он явір стогне, як васаг…
Вона вже диха, важко диха,
І близько так її лице…
Але кому скажу я тихо
У самоті тепер про це?..
Лишились спати жовті зорі,
І місяць в небі, мов зачах…
А ночі тихі і прозорі,
І не потрібна нам свіча…
Назустріч дні біжать, мов коні
По нашім ветхому мосту,
А я в полоні на балконі
Від серенад твоїх росту…
Рукою гладжу я тумани,
Між крон кленових вітерець…
А я крізь плач, жалі, обмани
До тебе лину — навпростець…
До самої себе
До самої себе — і мокро, й слизько,
До самої себе — і далеко, й близько,
До самої себе — крізь вітри і терни,
До самої себе — вітер не поверне…
До самої себе — йду я спозарання,
До самої себе — через покаяння,
До самої себе — горами крутими,
До самої себе — через літа й зими.
До самої себе — тихою ходою,
До самої себе — снігом і водою.
Якщо ж заблукаю серед зір і неба, —
Може, хоч на старість я дійду до себе…
Поезії