Постать мислителя XVII століття в поемі Франка «Іван Вишенський»

І. Франко увійшов в історію української літератури як геніальний поет, белетрист, драматург, історик, економіст, громадський діяч. Він своєю творчістю і багатогранною літературною та громадською діяльністю створив цілу епоху в історії української літератури. І скрізь, завжди і в усьому був оригінальний та неповторний. Особливого вияву набула його оригінальність в поемах, зокрема таких, як «Похорон» та «Іван Вишенський».

«Іван Вишенський» — філософський твір на історичну тему про видатного письменника, мислителя і громадського діяча XVII століття. Його біографія скупа, ніхто навіть дати народження та смерті достовірно назвати не може. У молоді роки Вишенський вів життя, сповнене «палких людських пристрастей».

Та, за припущенням І. Франка, у його житті трапилася, мабуть, незвичайна постать, яка так вплинула на нього, що він став ченцем. Весь у віці 30-35 років він пішов на Афон, який з того часу став місцем його проживання. Тільки один раз завітав на Україну, хоч прагнення жити серед народу своєї Батьківщини і бути корисним їй не покидало аскета-мислителя до глибокої старості.

Там, на Афоні, він дотримувався суворого режиму, прийшов усі стадії аскета. Згодом став монастирським полімушником, пізніше — ченцем. Належав до найбільш аскетичної групи ченців, був затворником, жив у певній ізоляції від оточуючих людей.

Постать мислителя, його світогляд найкраще розкриваються в його творчій діяльності. На думку І. Франка, він був найпрогресивнішим, найближчим до народу літератором. Однак його постать наскільки велична, настільки й суперечлива. Іван Вишенський виявив себе філософом, був переконаний у тому, що у світі йде невсипуща, напружена боротьба між добром і злом. Уся природа, краса, людське тіло є породженням і власністю злого Духа.

Духовне начало перебуває в різній суперечності з матеріальними диявольськими спокусами.

Передова людина свого часу, Вишенський любить український народ, виявляє готовність відстоювати його життєві інтереси, проголошує ідею соціальної рівності, мріє про той час, коли не буде бідних і багатих, засуджує гнобительську політику польсько-шляхетської держави. З іншого боку, не вказує на шляхи боротьби з соціальною несправедливістю. Суперечливим, на думку автора поеми, є й той факт, що мислитель замість того, щоб брати участь, в ідейно-політичній боротьбі на Батьківщині, обрав собі роль «добровільного вигнанця», «затворника-афоніта», прирік себе на «самотність, фізичні й моральні муки».

У своїх творах письменник розвінчує католицьку церкву, одним із перших в українській полемічній літературі проголошує тезу про «папу-антихриста», називає його деспотом, піддає критиці міркування католиків про чистилище, критично висловлюється про українських панів, які не захищають національно-релігійні права народу. Найбільшої сили гнів Вишенського набирає у викритті духовенства. Розвиваючи демократичні ідеали, письменник стає на захист православних монахів, але критика католицької церкви не була до кінця послідовною. Він не зміг розкрити корені католицького віровизнання. Відсталими є погляди Івана Вишенського на освіту.

Однак, незважаючи на певні протиріччя у світогляді та поглядах, І. Вишенський є для нас «цінним і симпатичним» і завжди матиме місце в нашій літературі.