Позитивно прекрасна людина в романі Ф. М. Достоєвського «Ідіот»

Твір по літературі: Позитивно прекрасна людина в романі Ф. М. Достоєвського «Ідіот»

Творчий шлях Достоєвського — шлях шукань, нерідко трагічних оман. Але як би ми не сперечалися з великим романістом, як би не розходилися з ним у поглядах на деякі життєво важливі питання, ми завжди відчуваємо його неприйняття буржуазного миру, його гуманізм, його жагучу мрію про гармонійне, світле життя

Позиція Достоєвського в суспільній боротьбі його епохи надзвичайно складна, суперечлива, трагична. Письменникові нестерпно боляче за людину, за його покалічене життя, зганьблене достоїнство, і він жагуче шукає вихід із царства зла й насильства в мир добра й правди. Шукає, але не знаходить

Про те, наскільки складн і суперечливої була його суспільна позиція, свідчить знаменитий роман Ф. М. Достоєвського «Ідіот», написаний в 1869 році

У цьому добутку не суспільство судить героя, а герой — суспільство. У центрі роману не «справа» героя, не провина, а «неделание», життєва суєта суне, що засмоктує героя. Він мимоволі приймає знайомства, що нав’язуються йому, і події. Герой анітрошки не намагається піднятися над людьми, він сам уразливий. Але він виявляється вище їх як добра людина. Він нічого для себе ні від кого не хоче й не просить. В «Ідіоті» немає визначеного логікою кінця подій. Мишкін вибуває з їхнього потоку і їде туди, звідки прибув, в «нейтральну» Швейцарію, знову в лікарню: мир не коштує його доброти, людей не переробиш

У пошуках морального ідеалу Достоєвський зачарувався «особистістю» Христа й говорив, що Христос потрібний людям як символ, як віра, інакше розсиплеться саме людство, загрузне в грі інтересів. Письменник надходив як глибоко віруючий в осуществимость ідеалу. Істина для нього — плід зусиль розуму, а Христос — щось органічне, всесвітнє, всепідкорююче

Звичайно, знак рівності (Мишкін — Христос) умовний, Мишкін — звичайна людина. Але тенденція дорівняти героя до Христу є: повна моральна чистота зближає Мишкіна із Христом. І зовні Достоєвський їх зблизив: Мишкін у віці Христа, яким він зображується в Євангелії, ,йому двадцять сім років, він блідий, із впалими щоками, з легонькой, востренькой борідкою. Ока його більші, пильні. Вся манера поводження, розмови, всепрощаюча щиросердність, величезна проникливість, позбавлена всякого користолюбства й егоїзму, сумирність при образах — все це має печатка ідеальності

Христос ще з дитинства вразив уяву Достоєвського. Після каторги він тим більше возлюбил його, тому що жодна система поглядів, жоден земний зразок для нього не були вже авторитетами

Мишкін задуманий як людина, що гранично наблизилася до ідеалу Христа. Але діяння героя викладалися як цілком реальна біографія. Швейцарія уведена в роман не випадково: з її гірських вершин і снизошел Мишкін до людей. Бідність і хворобливість героя, коли й титул «князь» звучить якось недоречно, знаки його духовної просвітленості, близькості до простих людей несуть у собі щось страждальницькому, родинне християнському ідеалу, і в Мишкіні вічно залишається щось дитяче

Історія Марі, побиенной каменями односільчан, що він розповідає вже в петербурзькому салоні, нагадує євангельську історію про Марію Магдалині, зміст якої — жаль ксогрешившей.

Ця якість всепрощаючої доброти виявиться в Мишкіна багато разів. Ще в поїзді, по шляху в Петербург, йому обрисують образ Наталі Пилипівни, що вже приобретли дурну славу наложниці Троцкого, коханки Рогожина, а він не засудить неї. Потім в Епанчиних Мишкіну покажуть її портрет, і він із замилуванням «довідається її, відгукнеться про її красу й пояснить головне в її особі: печатка «страждання», вона багато чого перенесла». Для Мишкіна «страждання» — вищий привід для поваги

Завжди в Мишкіна на вустах заповіді: «Хто з нас не без гріха», «Не кинь камінь у розкаюваного грішника».

З іншого боку, Достоєвському важливо було, щоб Мишкін не вийшов євангельською схемою. Письменник наділив його деякими автобіографічними рисами. Це надавало образу життєвість. Мишкін хворий епілепсією — це багато чого пояснює в його поводженні. Достоєвський стояв один раз на ешафоті, і Мишкін веде оповідання в будинку Епанчиних про те, що почуває людина за мінуту до страти: йому про це розповідав один хворий, що лікувався в професора у Швейцарії. Мишкін, як і автор, — син зубожілого дворянина й дочки московського купця. Поява Мишкіна в будинку Епанчиних, його несвітськість — також риси автобіографічні: так почував себе Достоєвський у будинку генерала Корвин-Круковского, коли доглядав за старшою з його дочок, Ганною. Вона слила такою ж красунею й «ідолом сім’ї», як Аглая Епанчина.

Письменник піклувався про те, щоб наївний, простодушний, відкритий для добра князь у той же час не був смішний, не був принижений. Навпаки, щоб симпатії до нього всі зростали, саме тому, що він не гнівається на людей: «тому що не відають, що творять».

Одне з гострих питань у романі — вигляд сучасної людини, «втрата благопристойності» у людські відносинах

Страшний мир власників, жадібних, жорстоких, підлих слуг грошового мішка показаний Достоєвським у всій його брудній непривабливості. Тут і процвітаючий генерал Епанчин, вульгарний і обмежено-самовдоволений, що використовує своє положення для власного збагачення. І незначний Ганечка Иволгин, що алчет грошей, що мріє розбагатіти будь-яким шляхом, і витончений лицемірний і боягузливий аристократ Троцкий.

Як художник і мислитель Достоєвський створив широке соціальне полотно, у якому правдиво показав страшний, нелюдський характер буржуазно-дворянського суспільства, що роздирається користю, честолюбством, дивовижним егоїзмом. Створені ним образи Троцкого, Рогожина, генерала Епанчина, Гани Иволгина й багатьох інших з безстрашною вірогідністю запам’ятали моральне розкладання, отруєну атмосферу цього суспільства з його волаючими протиріччями

Як умів, Мишкін намагався підняти всіх людей над вульгарністю, підняти до якихось ідеалів добра, але безуспішно.

Мишкін — втілення любові християнської. Але таку любов, любов-жалість, не розуміють, вона людям непридатна, занадто висока й незрозуміла: «треба любов’ю любити». Достоєвський залишає цей девіз Мишкіна без усякої оцінки; така любов не приживається у світі користі, хоча й залишається ідеалом. Жалість, жаль — от перше, у чому бідує людина

Мишкін-Христос явно й безнадійно заплутався в земних справах, мимоволі, по самій нескоримій логіці життя, посіяв не добро, а зло. До викривача він не доріс, але його, як і Чацкого, нерозумне світло назвало божевільним. Він змушений був з розбитим серцем повернутися у Швейцарію, лікарню Шнейдера, де й визнали в нього доконане ушкодження розуму. Людський мир його зруйнувався

Зміст добутку — у широкому відображенні протиріч російського післяреформеного життя, загального розладу, втрати «пристойності», «благовидности».

Сила роману — у художнім використанні контрасту між виробленими людством за багато століть ідеальними духовними цінностями, поданнями про добро й красу вчинків, з одного боку, і справжніми сформованими відносинами між людьми, заснованими на грошах, розрахунку, забобонах, — сдругой.

Князь-Христос не зміг запропонувати замість порочної любові переконливі рішення: як жити і яким шляхом іти

Достоєвський у романі «Ідіот» намагався створити образ «цілком прекрасної людини». І оцінювати добуток потрібно не по дрібних сюжетних ситуаціях, а виходячи із загального задуму. Питання про вдосконалювання людства — вічний, воно ставиться всіма поколіннями, він — «зміст історії».